Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Виразно вже чути було спішний біг китайців з довгими коромислами на плечах. Це селяни несли бігцем городину на ярмарок; чисто перемита і роз- ложена в величезних кошах, вона апетитно притя гала увагу. Ось *іути голос китайця і його спокусливі ьигуки: „Паїпільоси, хліба!“ Поволи виходять хворі з палат, щоб подихати ранішнім, свіжим повітрям. Починається день, о 9-тій годині сонце пражить уже немилосердно, а опівдні всі ходять,, як зварені, чека ючи нетерпляче на вечірню прохолоду. Навіть дощ рідко відсвіжує повітря. Здавалося, він падав просто з чистого неба, а не з хмар, так раптовно він зяв- лявся, виливався ливнем і зникав у безвість, залиша ючи калюжі й рови, повні води. А сонце, як перемо жець, випивало воду з землі й по кількох хвилинах по обох боках вулиці протоптувались стежки. Коли ж дощ падав кілька днів за рядом,, ми були зовсім від різані від світу, перейти вулицю не було можливо. Боїв після Мукденського не було. Здається, в травні відбувся на морі Цусимський бій, що оста точно вирішив хід війни. Вся наша ескадра під про водом Рождественського була розбита. Порт Артур піддався. Про Цусимський бій чула я від одного морського старшини, що повертався з японського полону до дому. Його врятували японці, побачивши, що він на міряється стрілити собі в голову. Бо старшин вони у полон не брали, даючи перевагу простим матросам. Але з його слів та оповідань побачила я, як дуже ми не розуміли Японії й японців . . . Пригадались мені оті малюнки, що їх присилали на фронт для під тримки ,,войовничого духа“ у вояків. Там були на мальовані червоні, здорові козаки, що нищили ма леньких, безсилих ,,япошек“ От тобі й „закидали шапками", думала не без злорадства. Аж дивно було мені з цих почувань! Недавно ще я їхала на фронт з патріотичним запалом, а тут уже думала інакше, коли приглянулась до всього. Навпаки, доглядаючи хворих, я відчувала насолоду виривати їх із пазурів смерти, як протест проти безглуздя війни та каліцтва за ,,віру й отечество", що вже стало для мене пустим звуком. Я зненавиділа війну за те, що вона принесла людям,, не уявляючи ще того, що нам згодом при несе 1914 рік! Несподівано прийшла телеграма від д-ра Сова чова, що він назад відряджений до шпиталю. Це було десь коло Спаса. Коли він уже був із нами, на нічній варті о год. 4-ті,й покликали мене санітети. —■ Сестро, в кімнаті сестри Т. хто-сь хропе й то так .сильно, що гол. лікар збудився і пі слав по вас! Сестра Т. була молоденька дівчина років 17. Я мало знала її, бо вона лиш недавно приїхала й від разу попала під вплив ,,веселих" сестер. Ходила вічно з папіроскою в зубах, наспівуючи циганські романси. Я пішла туди з са-нітетами. Але двері її кімнати були замкнені і як ми не стукали до її кімнати, відповіді не 'було. Доносилось тільке якесь несамовите хро піння. Ми висадили двері. Сестра лежала на ліжку бліда і хропіла на всю кімнату. її халат був у болоті так, ніби її хтось тягнув по ньому. — Покличте д-ра Усеїнка, сказала я санітетам. — Сьогодні вартує д-р К. —■ відповіли санітети. — А я кажу вам розбудити д-ра Усенка, — повторила я. За кілька хвилин при йшов Тітич. Ми відіслали санітетів і замкнули двері. Я обмила сестру, а Тітич, оглянувши її, заявив, що це якась отрута, але добре було б дізнатись у това ришок, яку саме отруту вона мала. Обшукали всю кімнату і знайшли пляшечку з написом ,,морфіна“. — Підіть, сестро, до її товаришок і запитайте їх, що- це означає, — наказав Тітич. Я пішла. Вони ще не -спали, бо щойно повернулись із гулянки-/ —■ Кажіть все по правді, вимагала я від них. Поволі стали оповідати. Були разом і,з нею в ресто рані. Т. впилася й поїхала з кавалерами. Що -було далі, не знають, але знають, що їв неї була морфіна, бо вона показувала їм давніш маленьку пляшечку. Вислухавши мене, Тітич -пішов із докладом до головного лікаря, а я з усією енергією прийнялась за рятування сестри. Не швидко вдалося привести її до тями. — Йдіть геть, відштовхувала вона мене, — йдіть геть! Так жити не можна. .Мамо, мамо, так жити не можна! — кричала вона. Я плакала, але старалась робити те, що наказав Тітич. Нарешті вона -скори лася мені, а згодом і розказала всю історію. Вона була гімназисткою, жила разом з матірю, поїхала на ф.ронт вслід за нареченим. Попала в погане това риство. Спочатку трималася в межах пристойности, але згодом вирішила, що негідна свого нареченого, який її щиро любив. Зірвала з ним та опустилася зовсім. — Сьогодні один дозволив -собі зі мною зайве, я дала йому по лиці, а він назвав мене поганим словом. Це вивело мене з рівноваги і я впилася. Вкінці .поїхала з ним, не памятаючи 1 гаразд, що зо мною. Він робив зо мною, що хотів, а потім вкинув мене через вікно у шпиталь. Я тоді рештками сил знайшла морфіну й отруїлась. Мене викликали теж до головного лікаря. ■— Щоб сьогодні сестри Т. не було в шпиталі, заявив він там. При цьому були Совачів і Тітич. Я спа лахнула: — А тих, що втягнули її в таке багно, ви зали шаєте? Живу .поруч із ними, знаю, як вони на неї впливали, а ви їх терпите? — І їх викину, кричав він. —■ Але Т. прошу залишити. Я намовлю її повер нутись до матері. Та треба дати їй змогу прийти до себе. Коли її відпустимо так, вона знов кинеться в самогубство. Совачів і Тітич підтримали мене і я повернулась до кі-мнати, заспокоєна за неї. За два-три тижні вона
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
