Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Сестри були різного покрою. Шість-сім душ було таких, як я, воєнного часу. Решта з т. зв. „об- щинних“, себто жінок, для яких догляд за раненими був їх фахом, а ранені або хворі їх варстатом праці. Тому й до своїх обовязків вони ставились досить ртнодушно у порівнянні з нами. Та вони були без умовно більш досвідчені, ніж ми, але ми той брак знання надолужували доброю волею й інтелігенцією. По досвіду двох воєн у .мене склалося переко нання, що звання сестри-жалібниці вимагає особли вого дару Божого. Треба вміти з першого погляду на дорученого тобі хворого або раненого інтуїтивно -відчути його психіку і добути його довіря і симпатію. Треба, щоб хворий почав вірити сестрі, як дитина вірить матері, щоб він був переконаний, що краще від неї ніхто йому не зробить і не бажає. Саме тому сестри воєнного часу інераз здобували перевагу, не зважаючи на їх слабше фахове знання. Памятаю, як у нас, в опе раційному вагоні працювала об щинна сестра дуже добра, бо всі лікарі її хвалили. У мене був хво рий із болючою раною. Кожного разу, коли йому робили перевязку, він прохав мене зробити йому її і не давати сестрі. — У тебе рука легша, а та як оглоблею в тин лі зе — а це ж рана, просив він. І ясно, що я так само робила йому боляче і певне не вміла так як хі рургічна сестра вставити йому ту- рунду та він все ж був перекона ний, що в мене ,,рука легша“. Напевне мало значення те, що ми, сестри воєнного часу, ішли на цю працю добровільно й тимча сово. Кожна з нас була свідома’, що згодом повер неться додому і заживе знову давнім життям. Об щинні ж сестри були в іншому положенні. Відірвані від своєї сімї, вони нерадо зносили невигоди воєнної служби. До того всі її подробиці були для них давно і добре знані й вони викопували їх, як скучний щ о денний обовязок. Не можна закидати общинним сестрам того, чим відзначалась на жаль велика кількість жінок в „уні формах сестер“, що приїздили на фронт по протек ції, в погоні за враженнями та любовними пригодами. Навпаки, общинні сестри були більш солідні від тієї категорії сестер-жалібниць. Але була в них певна байдужість до свого завдання, яке ми, сестри воєн ного часу, ідеалізували. Тому постав між общинними сестрами й нами певний, хоч і не дуже сильний ан тагонізм. Ранених теж можна було поділити на різні кате горії. Перше на тяжко і легко ранених, і на старшин і простих вояків. Тяжко 'ранений інтелігент, звичайно переносив страждання з подивугідною стійкістю. Одначе почуття залежности від жінки та її послуг нелегко було йому зносити, особливо коли він із мови чи поведінки догадався, що сестра воєнного часу. Тяжко ранені старшини часто вимагали, щоб їм приділено общинних сестер, від яких легше було їм приймати різні послуги. Збагнувши це, я намагалась при помочі офіційних взаємин перебороти в них по чуття ніяковости і це мені звичайно вдавалось. Легко ранені старшини — це були неприємні хзорі. Ззичайно в них було перебільшене уявлення про свсє захворіння і тому їх вимогам не було кінця. Вени нехтували общинними сестрами і воліли сестер, із якими можна було побалакати або позалицятись. Тому поважніші сестри уникали їх або неохоче йшли до старшинських вагонів, де треба було бути завжди на сторожі. І біда була сестрі, яка не вміла заімпо нувати їм своїм авторитетом або спокоєм. Ранені в таких випадках перекидались відразу у школярів, що хочуть дошкулити своїй учительці. Тяжко ранені вояки дуже привязувались до се стри. Вони не відпускали її від себе і чіплялись її, як дитина матері. До лікаря, або як його називали „ваше благородіє4*, у них було на сторожене відношення, як до кож ного начальства. А сестра, що їх миє, годує, бандажує — це була для них рідна істота. Від її уваги та доброго серця залежало, щоб йому нічого не бракувало, а з о- гляду на те, що в кожній жінці живе приспаний інстинкт материн ства, то й вона відплачувала спів чуттям до цих покалічених людей. Легко ранені вояки були не раз ззорушливі своїм відношенням до болю і до сестер. Памятаю, як я забула зміряти температуру од ному, раненому в пальці воякові і одверто призналась у цьому ліка реві. Та мій хворий так запевняв лікаря, що я таки міряла, а що га рячки не було й тому я цього не записала, що я вже сама почала вірити цій байці. А по закінченні візити ранений по кликав мене і заявив із докором: — Щ о ж ти гадаєш, ягідко, що ми сорому не маємо? Цілий день клопочешся коло нас, що ж див ного забути? Йому добре наказувати, а як це все виконати? — А чого ж би я брехала? Лікар, бачиш сам, не повісив мене! — засміялась я у відповідь. — А міг всеж насварити, — заявив вояк. -—- То ж начальство, а ми ніколи не видамо тебе! І хоч це був незамітний інцидент, проте він яскраво довів мені, що вояки вважали сестру своєю, рівноправною з ними. „Всипати“ сестру, особливо переконавшись у її доброзичливості, поскаржитись лікареві або навіть товаришеві рахувалось за щось негідне й нетовариське. Щ об зрозуміти різницю наставлення до сестер вояків і старшин, наведу таку картину. Маючи нічну варту я зобовязана у певних відступах часу перехо дити через вагони. Заходжу до вагону, де лежало кілька вояків із ампутованими ногами і застаю всіх за веселою грою в карти. — А це що таке? — кажу, вдаючи сердиту. — Девята година, спати час, а вони в дурня грають? Геть мені до ліжок! — Не кричи, сестро, чекай, ось він зараз деся тий раз дурнем залишиться, сказав один, а другий Авторка спогадів зі часу свого побуту у Харбіні в 1905 р.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
