Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
сгри почували себе в тій ролі, я не знаю, а мені було смішно і соромно за нього і за них. Спричинниця пього безглуздя, старша сестра, сиділа тут же, пиль нуючи весь час, щоб усе відбувалось як слід. І все було б гаразд, коли б не я', дорвавшись фортепіяна, не відчула непереможного бажання заспівати. Під час перерви танців на велике здивування всіх я ви конала арію Поліни з „Пікової Дами" Чайковського. П о закінченні пісні дехто з сестер розплакався, а старшина кинувся цілувати мені руки, а це пере ходило зовсім програму, яку намітила для нас старшд сестра. Сестри прохали продовжувати концерт, але я пожалувала її й припинила „ скан далп оч авш и знов грати до танців. Та й та уступка старшої сестри не заспокоїла нас. Врешті нас двадцять душ пішло таки на помеш кання Кауфмана. Як ми й сподівались, нам сказали там, що його немає вдома. Ми згідно з умовою, за явили, що почекаємо на нього і посідали в його прийомній. Сиділи ми довго. Нас чемно почали на мовляти, щоб ми „зрозуміли положення", потім уже менше чемно погрожували. А ми все сиділи. Нарешті о год. 9 нам заявили, що Кауфман за раз вийде до нас. Грізно тремтіли білі кокарди під нашими підборіддями, коли ми нарешті побачили Го- головноуповаженого Червоного Хреста всього фрон ту, так грізно, що му сіли, на нашу думку, налякати пана Кауфмана. І таки налякали, бо він дав нам слово чести, що на ранок пришле нам наказ разом із при значенням. Вже пізно о год. 10 прийшли ми під ескортою кількох санітетів до дому, схвильовані осягнутою перемогою. Наша втіха тривала недовго. Вранці прийшов наказ про перенесення до Володимирського мана- стиря, де містився шпиталь Червоного Хреста. Праці ми там не дістали, але умовини життя стали ще гірші, як були у купця Второва. Примістили нас у такій тісній кімнаті, що наші ліжка стояли поруч себе. Щ об добратись до свого ліжка, треба було перелі зати через кілька інших, а розбиратись чи одягатись, треба було стоячи на ньому. Мене брала розпука. Чи на те я поспішно виря джалась з дому, не зібравшись навіть як слід, щоб тепер сидіти, заложивши руки? Мала на фронті бра тів, сподівалась працювати в Харбіні, де звозили ра нених, а сиділа якраз на півдорозі між Петербургом і Харбіном, очікуючи сама не знаю, чого. При кожній нагоді добивалась я призначення на працю, змарніла і зблідла з жури. Аж врешті один урядовець Черво ного Хреста, товариш брата, із співчуття до мене повідомив мене нишком, що на третьому військовому санітарному потязі одна сестра занедужала на тиф. Якщо комендант погодиться прийняти мене в заступ- ство, то він влаштує мені командировку на один рейс до Харбіна. Так воно й сталося. Правда, коман- дант не прийняв мене дуже ласкаво, а сестри просто дивилися чортом та по кількох днях я придбала кілька приятельок, а по закінченні рейсу, коли се стра 'К., яку я заступала, повернулась до праці, ніхто не хотів мого відкомандування в резерв. Із поїзду зідправили іншу, а мене затягнули у штат персоналу. Там працювала я до 1. червня 1905 р. Кричать пімсти висаджені динамітом скелі і мовч ки слухає їх скарги холодний Байкал. Величаво див ляться високі гори на довгі, різнобарвні потяги, що гадюками вються вдень і вночі, то на 'Схід, то на захід, викидаючи густі хмари чорного диму та пору шуючи гуркотінням колес їх віковічний спокій. Та ємниче шепочуться високі кедри, намагаючись зро зуміти тайну, що ховається за стінами .вагонів. Сер дито бушує вітер, посилаючи на розвідку сніжинки, що обліпивши вікна, холонуть від жаху, або стікають сльозами зворушення по шибах вагонів! А дивува тися й зворушуватись було чого! Тисячі здорових, веселих людей їхало щодня на схід червоними теп лушками і верталися згодом на захід пульманов- ськими зеленими вагонами, оплакуючи свої ампуто вані руки та ноги. Відбували вони подорож на схід, вигукуючи дикі, несамовиті пісні під ,,гармошку“, а верталися каліками! В імя чого? — питала я .себе і не знаходила відповіді. Милуючись красою при роди, я мимоволі докоряла їй за спокій і байдужість до людського горя. А часу на такі міркування було досить. Від Іркутська до Харбіна їхали ми 12 днів, а я, як новоприбула, не мала ніякої іншої роботи, то й милувалася природою та придивлялась до ото чення, в якому мала працювати. Персонал потягу складався з команданта, 3-ох лікарів, аптикаря, господаря і 12 сестер-жалібниць. Командант був типовий старшина гвардії. Любив побавитися, любив покричати, але дбав про -санітетів і я не чула на нього нарікань. Ми ж сестри мали в його особі завжди доброзичливого оборонця. Старший лікар, поляк, був діаметральною про тилежністю командантові. Ніколи ніхто не чув його підвищеного голосу, але ніхто його не любив і ніхто йому не довіряв. Він жив своїм замкненим світом. За всі 6 місяців моєї праці, я хмала з ним одну лиш офіційну розмову, коли зголосилась до нього по приході на потяг. Він, зневажливо простягаючи мені інструкцію для сестер санітарних поїздів, сказав: — Прочитайте! — Дуже дякую, — відповіла я — з приємністю познайомлюсь із моїми правами й обовязками. Добродій посміхнувся. — Прошу запамятати собі, сестро, раз на завжди, що сестра «є має жодних прав, а тільки обовязки ■— пояснив він мені, теж раз на завжди, бо на цьому наші розмови й закінчились. Були ще два молодші лікарі. Один із них, мо- сквин, жив у своєму переділі, як пустельник, розмов ляючи лиш із одною сестрою, в якій був безнадійно закоханий. Другий був жид, що в протилежності до москвина, приятелював з усіми і був дуже лівих по глядів. Аптикар, він же й фельшер, був тиловим лікар ським помішником, себто пів-інтелігентом. Писав вірші, грав на мандоліні, парфумувався солодким ге ліотропом і почувався, як Байронівський герой, якого ніхто не розуміє. З призирства до всього вищого від себе, а може взагалі до людства, тримався осторонь усіх, виявляючи свою увагу до сестер тільки в рідких випадках співпраці з ним в аптиці. Зрештою то був не злий хлопець, тільки мав подразнену амбіцію. Він був здається, єдиним, що не любив команданта, бо той колись вразив оцю його амбіцію. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
