Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
валізці літній чоловік. Дивився задумано на потяг, який під'їз див до станції, що була саме напроти пошти. Коли я набли жалася до нього, повернув го лову в мій бік і спершу дивився на мене байдужими очима. Але в міру того, як я підходила ближче, його погляд ставав у- важнішим, урешті він підвівся і промовив доволі несміливо: — Griis-s Goit't, Frau Schulz-e. Я відповіла „Griis-s Gott“, хоч ніколи не бачила його, ні не чула прізвища, яким назвав ме не. Я перейшла вулицю і зупи нилася перед великим пляном міста, що був за склом кіоску. Над ним, як і скрізь у тому мі сті, була причеплена Олімпій ська емблема — пять коліща ток сплетених двома рядами. Я всміхалася сама до себе, коли дивилася на криві, подвійні лі нії, що уявляли собою вулиці міста. Пані Шульце! Хто ж ця пані Шульце, на яку я, правдо подібно, дуже схожа? Вона, о- чевидно, мешкає під одним із цих дахів довкола мене, живе щасливо з своєю сімєю на клап тику землі, що не знав у час війни, що це таке бомби, має якісь свої турботи і радощі, але головне має свою батьківщину. Вона щасливо сидить собі, ото чена красою гір, не зазнала на летів, ні евакуації і не мусить іти до чужого суду, щоби з ра- мени його питати цілий світ: хто знає, де мій чоловік? — Пробачте мені, прошу — вчула я голос за собою. На ши бі кіоску, що за нею була мапа, я побачила відбитку знову того самого чоловіка, що хвилин дві тому величав мене панею Шуль це. — Чи можу з вами гово рити? — Так, очевидно, — відпо віла я здивовано і повернула до нього голову. — Я бажав би, однак, вам це сказати... — промовив він не відразу і не дивився на мене. — Вчора я не міг цього зробити. Проста, я не був у силі. У вас був такий настрій... Але я йшов до вас із думкою, щоб сказати вам правду. Мій Боже! Я ж на решті тому шукав за вами! — Я не розумію вас, пане, а втім... — Дозвольте мені сказати — промовив він швидко, майже налякано. — Я думаю, що це буде більше чесно з мого боку! Він глипнув на мене, а потім похилив голову повен співчут тя, як людина, що має спові стити сумну новину. Я бачила його нашвидкуруч здобуту ци вільну одіж, військову „кепі“ й черевики, а на обличчі читала всі переходи війни, полону і ту особливу радість, що дає лю дині поворот до батьківщини. — Я знаю, — промовив зно ву, а мені ставало щораз біль ше незручно виступати перед7 цією людиною в ролі незнаної мені пані Шульце. — Я знаю, вам буде боляче, але будьте мужні, -прошу вас, будьте муж ні! Мені теж не легко вам це сказати... — Пане, я не... — Ви мусите вірити, що пе ред вами ще багато ясних хви лин, хоч ваш чоловік не вер неться до вас ніколи! Він сказав це швидко, сливе викрикнув, не дослухуючись до моїх слів і якось вривано, зади хано зідхнув, ніби людина, що досі несла тягар понад силу і нарешті скинула його. Тепер він поглянув на мене і я бачила в його очах прохання вибачити йому, співчуття, навіть біль і одночасно бажання підбадьо рити мене. Моя розмова з суддею, спо мини про Олександра до того охопили мене, що в тій хвилині я справді повірила, що він го ворить про мого чоловіка. — Відкіля ви знаєте, що він не повернеться до мене ніколи? — спитала я несподівано для мене самої цілком тихим голо сом. — Послухайте мене — про мовив він. Я знову повернулась обличчям до кіоску а він стояв за мною вдивлений у мої плечі й говорив уривано: — Я був разом з Алексом. Я це знаю на певно. Його викликали на пе- реслухання і він більше не по вернувся. Ми знали, що це зна чить. З багатьма так було. — Його викликали на пере- слухання і він більше не повер нувся... — повторила я поволі. Я цілком забула про паню Шульце, до якої це відносило ся. Ця вістка була особисто для мене, вона торкалася Оле ксандра, вона говорила про моє життя. Мені навіть видалося, що це й є саме вислідом шукань суду й його рішення. — Вам треба взяти себе в ру ки й ^починати нове життя, пані Шульце. Людина не сміє жити тільки споминами минулого й жаліти за ним! Не сміє огляда тись, а змагати вперед, все далі й далі! Для тих, що відійшли, потрібна тільки наша молитва пані Шульце... Це чуже прізвище, що ним знову назвав мене, якось цим разом не вразило мене і не ви кликало бажання заперечити цьому. Навпаки, ця якась не знайома мені пані Шульце була мені близькою, майже тотож ною зі мною і тим самим я мала право приймати за неї вістки. Нас лучила наша втрата, наш біль, що скрізь на світі одна ковий. — Дякую, — сказала я, немов ця чужа історія мала якийсь звязок із моїм життям. — На* віть найгірша правда — краща від задурювань. Це моя думка. — Ви знаєте — промовив він і намагався всміхнутись. — Пі сля дощу завжди приходить по года, а людина повинна, щоб^ там не було, неодмінно чекати і сподіватися ясних хвилин. То ді вони прийдуть, вони напевно ще прийдуть для вас, пані Шульце! — Життя приходить, розкві тає й минає, — промовила я і не знала, що він стоїть за моєю спиною. — Коли дивитися на те згори, тоді бачиться в цьому ввесь порядок світу і всю силу його віднови. Але для нас, що приходимо й минаємо, що ж залишається інше, як не вико ристати кожну хвилину з люб леною людиною і справляти їй радість, щоб ми могли спокій но самі відійти, або зменшити свій біль, коли вона залишить нас?! Він дивився на мене щораз більше здивовано і я була пе реконана, що в душі він ніяк не міг погодити образу вчо рашньої пані Шульце з сього днішнім.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
