Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Славко, Люся і їх мама Славко і Люся завжди ходи ли по таборові, побравшись за руки. Славкові було пять років, а Люсі тільки три. Славко мав поважний обовязок охороняти „малу Люську“ і глядіти, щоб не впала. А як Люся виходила з-під його високої руки і почи нала виявляти власну ініціяти- ву, то Славко біг до найвищого авторитету: — Мамо, Люся мене не хоче слухати!" А час летить... Ось уже три роки, як усі вони, — тато, мама, Славко й Люся прилетіли літа ком до Америки і живуть у Клівленді. Славко й Люся вже ходять до школи і Славко так само виступає поважним пред ставником — за себе й за се стричку — в автобусі, у школі. Вдома ж розповідає мамі все, що з ними за день трапилось та чого навчилися у школі. Крім того, у них зявилася маленька сестричка і вони вже обоє її глядять. Одного разу тато з мамою за брали їх усіх і пішли на маніфе стацію. Славко не знав, чого це так багато людей вийшло на ву лицю із прапорами і нащо ті ве личезні написи вони несуть. І як завжди — до мами. От мама й розповіла йому про своє дитин ство. ** * „Твій дід, а мій тато був па січник і садівник. Мав сад, ви рощував зелений виноград, прищеплював рожу на шипши ні. Крім того, був він гемеопат і виписував із Ленінграду ліки та книжки. Лікував людей. Мав поле, хату, четверо коней. Прийшла колективізація — почали приходити щодня по десять чоловік активістів, щоб тато записувався в колгосп. Та то не хотів. Дуже просили, умо вляли, обіцяли, що тато роби тиме в пасіці — але наш тато не здався. Тоді одного разу прийшли активісти і заявили, що батько не має права лічити людей, що гемеопатичні книж ки він мусить спалити, а ліки повиливати. На очах у них батько це зробив. Одного разу, на весні 1933 p., приїхало дванадцять підвід, стали біля нашої хати. Спочат ку забрали пасіку, склали все те на підводи й повезли до кол госпу. Потім усе, що було в ха ті: одежу, скрині, — зосталися ми з тим, що було на нас. Потім опорожнили всі засіки, де було зерно, й усі скрині з мукою. Щоб не залишилося нічого нам, вони мітелкою повимітали все начисто і те забрали. Так в один день ми зосталися в порожній хаті без нічого. Тато нам каже: „Мене мабуть заберуть, то я мушу десь піти". А в нас протікає коло города річка Самарка. Тато сів на чо вен, переплив і сховався у лісі. Над вечір 'прийшли до нас ак тивісти і сказали, що хата сто їть на колгоспному місці, а то му ми мусимо її покинути. І тут же почали забивати вікна дош ками, і двері також. Мама, я (тоді мені було вісім років) і двохлітня сестра пішли. В той час на селі багато було покинутих хат. Там вимерли, там покинули й пішли десь. Ди вишся — вікон-дверей нема, по двіря позаростали буряном, бу- ряни вище вікон, — кропива, балиголова, лобода, щириця... Пішли ми в сусідську таку хату й там полягали на полу, так просто на голих дошках, бо не було чим підстелити. Увечорі прийшов тато й попрощався, сказав, що як знайде притулок у Донбасі, то забере нас. Мама пішла селом, просити їсти, але всі хати були замкне ні, ніхто не хоче пустити, всі бо яться. Тільки увечорі, як смерк ло, хтось дав мамі два буряки. Мама порізала їх на шматки, дала нам, та сама їла. Мала се стра все ходить за мамою та — „Мамо, гами!" Мама посолить воду і дає, бо більш нічого не було. Я ж ходила по саду і зби рала кісточки з вишень та му- рель, та цокала камінчиком і їла зернятка. Ото назбираю повну пелену, сиджу на порозі й цокаю та цокаю... Скоро моя сестричка помер ла, через два тижні. Лягла — і рано не встала. Мама не хотіла ховати на кладовищі, щоб лю ди не сміялися, що от Гаращен- ків уже виносять на цвинтар. Викопала яму під черешнею, в саду, сусіди збили дощечки на могилу, мама убрала сестру в білу сорочинку, та ще десь зна йшлася рожева стрічечка, об перезала її і так поховала. А мама ще два тижні ходила, а одного разу підняла баняка, впала і відтоді вже не встала. Лежала все і просила мене, щоб я пішла до сусідів і попросила в них їсти. А я була мала і все казала: „Не хочу!" — „Ти пі деш?" — „Ні, не піду!" Кілька раз отак питала мене мама, а потім підкликала, вхопила за горло і почала душити, питаю чи: „Ти підеш?" — „Піду!" — І побігла до сусідів: „Мама хо чуть їсти!" Сусіди дали буряка і я бігом понесла мамі. А мені сусіди ще сказали: „Полапай за ноги, як холодні будуть, то прийдеш скажеш..." Мама дуже мучилася, пере верталася і стогнала, наче її щось пекло. Не спухла, як то інші, а стала дуже суха і худа на лиці, самий кістяк. Сусіди бачили, що вона не витримає. Я полапала вранці ноги і були холодні. Тоді' я побігла до сусі дів і сказала їм. Зараз прийшли сусіди і дійсно — мама була вже нежива, а очі були широко відкриті і вирячені. Сусіди почали казати: „Якось же треба поховати..." Почали торгуватися, хто піде до колго спу — і1 ніхто не хоче, бояться. „Та найкраще, хай сама дівчина піде, може зглянуться на дити ну й щось же таки дадуть, яких дощок..." Я пішла і сказала, що мама моя вмерла. А там мені сказали „собаці собача смерть" — і з тим я пішла. Сказала су сідам, що не дали нічого. І маму закопали сусіди поруч Із се строю під черешнею. Взяли те (Продовження на стор. 8) Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
