Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
Тетяна уриває розповідь і ди виться кудись у простір непо рушним і заразом пронизливим поглядом, а тіо ЇЇ закаменілому і безвиразному обличчі, немов висіченому з сірого каменя, по чинають котитися тяжкі й вели кі, як горох, сльози. І мені в цей момент здається, що і в неї очі, як у тієї видющої Анни Проро чиці, і що плаче ними жива у- країнська земля... — І зійшла я після того з ро зуму, — схлипнувши, продов жує вона, не помічаючи власних сліз. — Нічого не памятала, тільки на голову мені давило, давило, і в грудях якийсь мороз стояв. Аж ось, коли ця молоди ця почала розказувати про ту дівчинку, то мене як блискав кою вдарило — так і стало все перед очима!... Бо й мені, бачи те, тоді у грудях причувалося, що Василько гука: „Мамо, ма- мо!“... Чому ж я тоді, дурна, не побігла до хати?! Убігла я опісля до сусідів до хати, сіла на лаві і слова не про мовила. А вони догадалися, що щось трапилось, і побігли до нас, а тоді в -сільраду... Ніхто ж як Макар і вбив ди- дину. Побачив, що я з дітьми на городі, видер заднє вікно і вліз у хату. Понишпорив, попе ревертав, знайшов насіння, на брав кислої капусти і вже вила зив назад, коли Василько про кинувся і став мене гукати: „Мамо, мамо, дядько Макар у нас усе покрав!“ А той тоді, не чиста сила, витягнув ножа (з ножем же й прийшов!) і почав ним дитину бити. Та як бив! Подіравив усього, як решето. У груди, !В очі, в живіт, в ядерня- та 'ітоміж ножками!... Лікарі по тім піротокол писали, то двад цять чотири рани знайшли... І ще мало йому було! Ще горло на останку перерізав і на очкурі б ід штанів 'повісив!... І за що? За два вузлики квасолі та горо ху 'і миску кислої капусти!... Поийшли д о його з сільради, а він уже в ‘печі розпалив і квасо лю варити поставив, як є, ввесь v крови, і рук навіть не обмив. Забрали його і повезли до рай ону. Та вже живого не довезли: самі виконавці убили по дорозі. Не витримали. Він же їм розка зував усе по правді, ще й лаяв ся, що не дали квасолі довари ти... А брат зараз поїхав до Кри вого Рогу, відшукав Кіндрата і все йому розказав. Кіндрат щойно з лікарні вийшов. Він, бачите, і місяця не поробив, як його в шахті присипало. Майже два місяці в лікарні пролежав, тим і до мене не писав, щоб ме не не тривожити. Та як учув про все, зараз приїхав до села і вночі, попросту сказавши, ви крав нас та й привіз до Кривого Рогу... Тільки не памятаю я того всього. Кажу’ вам так, як оце тепер мені Кіндрат розказав. Вже все пригадала і все мов ось перед -собою бачу, аж до того, як мій синочок на кілку висів. А далі — мов заступило. Тіль ки знову мені розвидняється, як уже в людей роботи шукала. О'й, горе, горе!... Тетяна знову мовчить і впер то думає... — А от і правда, — оживля ється вона. — Ви ніколи не чу єте, як земля плаче? А я чую. Чула вже й тоді, як ще маминих слів не памятала. Як Кіндрат пі де вночі на роботу, то я ніколи не сплю. Все надслухую, чи не загуркотить у споді. Боюся я за чоловіка... Ніколи ж не знаю, чи живий і'з шахти вернеться... От лежу і слухаю. А земля і справ ді не то плаче, не то говорить. Тут би «сказав — це у шахтах. Але ж у нашому селі шахт не було, а й мама чула, іцо земля плаче. Мабуть таки правда, що вона жива, говорить і плаче. Та й хіба нема чого плакати? ПІСЛЯМОВА „Земля плаче" — це є опові дання в розумінні літературно го жанру, але оперте на дійсних фактах і реальних життєвих ге роях. Для авторського вимислу дійсність не лишила жодного місця. Навпаки, треба було ду мати над тим, щоб уникнути по вторювання тотожних епізодів, що їх переживали дієві особи. Повторюю: всі герої взяті з життя. Існував Сьома, голова сільради і колгоспу одночасно, існував дід Трохим, баба, „Ко- гова“ і Тетяна. Власне, „Тетян" було дві. Одна з них, ота, «що була мамкою в голови сільради і що її маму, Серафиму, втоп лено в 'криниці, померла з го лоду. Друга, ота, що в неї ро дич убив дитину, лишилася жи ва, доглядала моєї дитини в Кривому Розі й оповіла мені свою трагедію так, як я її пред ставила читачеві. Мене, тоді ще дуже молоду матір, страшно потрясли подробиці вбивства, а слова: „...у ядернята поміж ножками...“ і по девятнадцяти роках живо звучать в моїх ву хах і вкидають мене в холодний піт. Я навіть не могла подати правдивого імени хлопчика, то му, що таке 'саме імя носить те пер мій малий син. Забобон?... Може... Отже, було дві „Тетяни “ Од нак схожість у їхніх натурах, спільна любов до землі, одна ково високе розуміння родин них і материнських обовязків, коротко, все те, що становить у нас поняття доброго госпо дарського роду, помимо моєї волі, зливають їх в одну особу, в одну постать Української Се лянки з великої літери.. Горда бабуня Серафима тільки допов нює цей образ. І читач хіба не осудить мене за те, що я не схо тіла скінчити свого оповідання грудкою землі на могилу пер шої Тетяни і представити тра гедію другої окремим епізодом. Бо мені хочеться до болю, до сліз вірити, що Тетяна не вмер ла, що вона живе, живе навіть та, котру вкинули у спільну я- му. І вона живе! Вона терпить ще і чекає, поки заговорить повним голосом заплакана, скривавлена земля, поки війне над українським степом грозо вий вітер із Заходу. Сіймо ж на вільній землі, хоч і в холодний весняний грунт, оте невисіяне насіння сліз і бо лю, яке не росте на колгоспно му полі. Сіймо і вірмо, що та ким способом хоч трохи при чинимося до зародження гріз ної, але справедливої світової бурі, якої давно чекає спрагне- на українська земля. Авторка Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top