The UNWLA recently made a sizable donation to the charitable foundation Rodyna-Ukraina (Family-Ukraine). The organization holds two-week camps for children, primarily children of soldiers and those from war-torn areas of Ukraine. In addition to shelter, meals, and medical assistance, young campers receive psychological rehabilitation, a crucial component of the program. Since the beginning of the war, the
foundation has provided hundreds of Ukrainian children with rest and physical/psychological care. Under the supervision of professionals, the children take part in excursions, sports and games, and other therapeutic activities. In the fall, Rodyna-Ukraina introduced Weekend Camps for children to tap into their talents in science, the arts, sports, and other fields. The foundation’s goal is to create a community of successful, patriotic Ukrainians who value each other’s support and compassion and develop into young leaders. Below we publish testimonials of young Ukrainians who participated in summer camps organized by Rodyna-Ukraina.
Назар Збіглей, засновник і керівник Благодійного фонду «Родина-Україна»
Благодійний Фонд «Родина-Україна» опікуються українськими дітьми. Надзвичайно суттєву допомогу проєкту надав Союз Українок Америки — першим відгукнувся та виділив кошти на організацію реабілітації дітей, які через війну в Україні набули важких психологічно-емоційних розладів.
З перших днів військової агресії російської федерації проти незалежної та соборної України Благодійна Організація «Благодійний Фонд «Родина-Україна» займається допомогою військовослужбовцям, вимушеним переселенцям і цивільним громадянам, які постраждали внаслідок воєнних дій.
Усі свої зусилля ми спрямували, найперше, на допомогу ЗСУ та теробороні. За перші два місяці війни нам вдалося закупити амуніції та військової форми на 500 тис. грн, придбати 700 спальних мішків, виготовлених за стандартами НАТО, закупити і передати ЗСУ 230 бронепластин, доставити ліків на 1,5 млн грн до медичних закладів Київщини та ЗСУ, доставити 50 тонн харчових продуктів до комунальних і державних закладів Київської області.
Нині ми зосередилися на іншому: фонд займається психологічною реабілітацією та оздоровленням українських дітей. На жаль, масштабність та актуальність цієї проблеми суспільство тільки починає усвідомлювати. Адже російські окупаційні війська позбавляють дитинства ціле покоління українських дітей. Якщо тимчасово окуповані території ми повернемо, а зруйновані об’єкти відбудуємо, то роки дитинства не відновимо. Кожна дитина повинна мати звичне для неї дитяче дозвілля, а головне — спокійний сон. Чи є все це зараз, у 2022 р., у значної частини наших дітей? На жаль, ні.
Ми орієнтуємося, насамперед, на родини та дітей, які залишилися або повернулися в Україну та чітко бачать тут своє майбутнє. І ми також чітко усвідомлюємо, що навіть один день, який був проведений в окупації — це психологічна травма, як і виховання дитини без батька або матері, і життя під обстрілами, і ночівлі в підвалах та погребах, і вимушена втеча з рідного дому, і фінансові проблеми у батьків… Якщо з цим не почати працювати вже тепер, то проблема буде лише збільшуватися.
На початку травня ми започаткували однойменний проєкт «Родина-Україна. Діти». Більшість з нашої команди — мешканці Київської обл. та Києва, оскільки ми спочатку концентрували зусилля на допомозі дітям з найпостраждаліших реґіонів Київщини. Ми вирішили 2 липня відправляти по 100 дітей на 2 тижні повноцінного оздоровлення та реабілітації в один із найкращих закладів на Прикарпатті, де працюватимуть провідні фахівці відомої дитячої організації «Артек-Лісовий». Також ми співпрацюємо з Київською обласною військовою адміністрацією.
На тепер процес оздоровлення та реабілітації пройшли майже 300 дітей. Серед тих, кого оздоровили в Івано-Франківській обл., діти: які втратили одного з батьків або годувальника під час військової агресії російських окупантів; військовослужбовців і добровольців територіальної оборони; учасників АТО/ООС; які перебували на окупованих районах Київщини; вимушено переселені; сироти і позбавлені батьківського піклування; з багатодітних родин.
Ми відкриті до співпраці та надання допомоги дітям. Для цього треба залишити заявку на участь дитини в оздоровчо-реабілітаційному турі на сайті благодійного фонду. Після того з батьками (або іншими особами, що опікуються дитиною) зв’яжуться волонтери фонду. І, якщо підтвердиться належність дитини до категорії тих, ким опікується організація, дитину відправлять на відпочинок і реабілітацію.
Політика прозорості — головний принцип нашої діяльности. Наші звіти завжди максимально деталізовані і в будь-який час ми готові дати відповідь на будь-які запитання партнерів і спонсорів. Кошти ми збираємо «усім світом». Наразі найбільші внески (сумарно понад 3 млн грн) отримали від української IT-індустрії. Також наші жертводавці — це представники фінансового сектору, ресторанного бізнесу, компаній рітейлу. Велику підтримку надає українська діяспора з різних куточків світу. Це Італія, Велика Британія, Німеччина, Португалія та США.
Надзвичайно суттєву допомогу проєкту надав СУА, що наразі дуже опікуються проблемами українських дітей. СУА першим відгукнувся та виділив кошти на організацію реабілітації четвертої зміни дітей. Ще близько 300 тис. грн вдалося зібрати завдяки пожертвам громадян в Україні.
Наші спільні зусилля не марні, адже ніщо не приносить такого емоційного піднесення, як діти, які приїжджають у табір з важкими психологічно-емоційними розладами, а покидають його спокійними, відкритими, активними, а головне — усміхненими. Кожна дитина, що потрапила в табір, має спогади, яких бажає позбутися; є проблемні діти, які взагалі уникають спогадів, а також повторно переживають травматичні події; загалом у понад 50 % дітей наявні симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР), що проявляються у нав’язливих спогадах або снах, тривожності, усамітненні, поганому сні, дратівливості та надмірній настороженості, униканні спогадів і про місця, що пов’язані з травматичною подією.
Заходи з реабілітації допомогли знизити стресові реакції посттравматичного стану у близько 72 % дітей, але 28 % потребують повнішої психологічної допомоги. Тому нині ми формуємо другу хвилю проєкту, в рамках якого будемо надавати дітям постійну допомогу у «Таборах вихідного дня» (Weekend Camp). У планах — збирати дітей групами по 50 осіб на вихідні та, крім психологічної допомоги, створювати можливості для розкривання та розвитку їхніх талантів. Кінцева мета – створити спільноту успішних, розумних, сильних і патріотично налаштованих дітей.
Поділимося двома історіями дітей, які перебували у нас в таборі. У кожного з них — дуже особисті та «важкі» історії. Але світ має знати їх, аби зупинити війну.
Костянтин, 15 років, Бердянськ. «Вoни коли зайшли, людей, які стояли з прапорами України, почали розганяти… Спочатку зайшли в аеропорт за містом, а зранку почали заходити вже в місто. Знімали прапори та вішати свої, і вішали їх скрізь. Стали патрулювати, приперли зенітно-ракетні комплекси «Бук» і поставили їх в центрі міста. Під час одного з мітинґів запустили пропагандистський ролик та розігнали людей тим, що збили цими «Буками» дрон, який самі і запустили. Летіли уламки, було дуже гучно і всі розбіглись в укриття. Коли місто було окуповано, то нашого мера вигнали з адміністрації… Організували кол-центр, щоб люди могли дзвонити, бо інтернету й українського зв’язку вже не було. Потім захопили полонених, почали їх допитувати, декого відпустили. Через тиждень поставили свого мера. Потім завели у порт кораблі Орск, Саратов, Нахімов. Наші українські військові запустили по Саратову «Точку У» — він вибухнув, а два інші горіли… Вони панікували, стріляли в повітря… Потім організували свою поліцію, яка їздила на автівках нашої Нацполіції України. Позабирали силою увесь бізнес… Ввели свої рублі, якийсь банк завезли…
Я патріот своєї країни і коли мені дехто на вулиці казав, що росія тут назавжди та розвішував передреферендумні плакати, я йшов звідти. На одному з мітингів людей розганяла або забирала у відділок поліції росгвардія. Забирали також у 77-ту колонію, де знаходяться ув’язнені та 400 патріотичних проукраїнських людей. Там їх катували током, натягували мішка на голову та приставляють дуло до скроні… Це я або сам бачив, або чув від людей, які пережили ці страшні моменти…
Я перебував в окупованому місті з 28 лютого до 1 липня. Спочатку організовували «коридори» для тих, хто бажає виїхати, потім люди їхали на свій ризик. Ми потрапили під обстріл, коли їхали… У Бердянську було 110 000 людей, залишилось не більше 25 000.
Я полюбляю читання, подобається наукова фантастика, спеціалізовані книжки. Як появиться можливість — продовжу читати. Також цікавлюсь програмуванням і всім, що пов’язано з IT. Зараз живу з Мамою, і ми зостались без житла. У Бердянську зостались мої бабця та дід, але у діда позиція, яка мені не до вподоби, в нас навіть були конфлікти через це. Він 8 років слухав та дивився псевдофакти про фашистів і бандерівців, тому коли по наших військових частинах ворог вдарив ракетами, дід кричав, що так їм і треба… Коли підірвали російський корабель, дід сказав, що то брехня…
Я тримаюсь, бо розумію, що порівнюючи з сусіднім Маріуполем в нас «райські умови». Один чоловік розповів, як він, повернувшись з полювання, побачив жінку та доньку зґвалтованими та вбитими… Нам пощастило більш ніж Мелітополю, бо в них йшли бої.
Вони добре працюють «на пропаганду» для пострадянської аудиторії, орієнтуються на людей, які мріють повернути минуле, яких не цікавить правда, які вірять, що «Азов» знущався з людей і що «Айдар» вбивав дітей… Усе це зрозуміло мені навіть мені у мої 15.»
Вікторія, 15 років, Маріуполь. «На початку війни 24 лютого я була в одному домі, а Мама в іншому (через справи вона ночувала в іншому місці). Коли я прокинулась, то побачила, що Мама телефонувала о 5-й ранку. Нічого не розуміючи, я встала і думала про звичайний день. Чищу зуби, заглядаю в телефон і чую, як почали трястись вікна… Зайшла в інтернет, там пишуть, що війна… Дзвоню до бабці, складаю тривожну валізу та прямую до неї. Сидимо у неї тиждень, Мама не приїхала — дивиться за квартирою. Коли почали закривати магазини та вимикати світло, ми трохи запанікували… Коли вимкнули газ, ми зрозуміли, що починається пекло. Виходимо готувати на відкритому вогні, поки 9-го березня не стався перший «приліт» — скинули авіа бомбу на магазин, а ми жили поряд з ним. Вилітають балкони, починає сипатись штукатурка… Мені здавалось, що розсипається будинок. То ж ми біжимо. Двері повилітали, усе навколо у склі. Треба спускатись у підвал (ми були записані в бомбосховище, але до нього треба ще доїхати). У підвалі сиділи 5 днів і не знали, чи виживемо… 50 людей: бабці, діти, інваліди, поранені. Сидимо, обіймаймося… Прийшла Мама — ми плачемо та радіємо, що разом… Зв’язок зник, ми з татом не спілкувались. Чого тільки не було: ракети, танк позаду будинку… Моя тітка вона — директор магазину. Коли мародери брали все підряд, ми певний час під обстрілами охороняли магазин. Думали, усе швидко скінчиться, а провина буде наша. Але пішли додому, бо почалось жорстоке пекло… Я написала вірш у підвалі — завжди коли мені страшно, тривожно, радісно, я все викладаю у віршах. Потім їх можна покласти на музику. Я трохи граю на гітарі, але вона залишилась у Маріуполі. Також там лишились мої друзі…
Ми з Мамою почали їхати звідти після Великодня, 27-го квітня. До Києва їхати годин 12, а ми добиралися місяць! Спочатку в Маріуполі знайшли перевізника. Він не взяв з нас грошей. Також він ще врятував мою двоюрідну бабцю з чоловіком — привіз їх до нас, бо в них згорів будинок. Довіз нас в Кузнєцовку, це у 20 хв від Маріуполя, тобто далеко від біди не ми втекли. Сиділи там, потім поїхали до бабці по лінії батька. Село її було ніби окуповано, а ніби й ні, там навіть церкви не було. Літали літаки, а один пролетів так низько, що стало моторошно — ніби настає кінець світу. Мої батьки давно розлучені, тому ця бабця нас не дуже любила. Але війна об’єднує… Раптом сталося диво: приїхав якийсь автобус — був коридор до Запоріжжя. Йдемо на цей автобус о 5-й ранку, а я думаю: «Все, їдемо в Україну». Однак на одному з блокпостів нас повертають (ми їхали 7 год величезною колоною). Ми ж відмовляємося і стоїмо добу, спимо в автобусі. Починається обстріл — падаємо на підлогу, а я думаю: «Боже, хоча б не розбились вікна, бо дуже холодно, ще й дощ». Згадую слова з мого вірша: «Весна з мого життя пішла назавжди». Справді, березень — обстріли, квітень — обстріли, а травень — сидимо по селах… Водій каже, що їдемо назад, а ми не хочемо! Батько написав якомусь перевізнику, щоб нас забрав і відвіз у Мелітополь. Але ми не могли пояснити, де ми. Наш водій кричав, проклинав і погрожував, що висадить нас просто на трасі. І висадив біля Орєхова, де були бойові дії. Але знайшлися добрі люди, чий будинок був розбомблений наполовину, і дали нам притулок. У тому селі не було газу, але була електрика. Вони запропонували каву, але годину вода не закипала. Такий жах, що люди навіть чаю або кави попити не можуть. Приїхав перевізник і завіз нас у Токмак. Ми були вражені, що там були цілі будинки, працювали магазини. Я вдячна Токмаку за мирне небо, їжу і перший магазин, де можна купувати різні харчі, розраховуючись картою… Ми влаштували святкову вечерю з макаронами, кетчупом і несмачними синіми сосисками і були раді хлібу… Бо без хліба дуже важко, коли голодуєш. У Мами цукровий діабет, одного разу був приступ, і я її мусіла рятувати простроченим інсуліном. Їй треба було з’їсти щось солодке, а де його брати? Дякую сусідам — у них був мед, інакше миттєва смерть… Звідти ми їхали також з перевізником. Він, проїжджаючи окупованими містами, співав гімн України. Стояли під обстрілами дві доби на блокпосту. А тоді їхали полями через міни. Було не страшно мін, але того, аби снайпери не застрелили водія. Як виїхали на трасу, то знову потрапили на блокпост. Нам не дозволили їхати, залякували, що почнуть по нас стріляти… Але потім пропустили. Як тільки ми заїхали на контрольовану Україною землю, всі почали плакати, сміятись, співати гімн, навіть цілували землю… Ми були насправді щасливі!»
