Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» так плакав, а рона аж на вули- цю вибігла. -- До хати! Холодно! Про- студитеся! -- перестерігав, але це не помагало. Вже й за ріг вулиці ховалося авто, а вона все ще стояла та гляділа роз- пучливо за його кожним ру- хом. Покідан оставив сина у вели- кому відстрашаючому будин- кові й сумний та прибитий не- сподіваним горем повернув до- мів. Вікна були чорні, жалібгі й тільки крізь шпару одного про- диралась слабенька | сіяюча смуга. Ввійшов та повів очима по світлиці. В куті софи, з го- ловою втуленою глубоко в подушки, лежала вона й судо- рожно хлипала. — Олю! Панно Олю! — про- сив нахиляючись над дівочою постаттю. -- Так не можна! У- спокійтесь, бо ще самі розхо- руєтесь! -- вговорював, підні- маючи її з подушок. (Він буде здоровий, побачите, аджеж там тільки лікарів! Гіркий болючий усміх при- сівся на її ціпко стулених устах «Буде здоровий?» -- питав i недовірчивий погляд. Покідан поблід, не так від не- довіря дівчини, як від її запла- каних очей. Очі —- це заплака- ні очі його дружини, його Га- ! Не міг стриматись, щоби не глянути в них щераз. -- Авжеж, що буде здоро- вий, — притакнув. інне з тих слабеньких та й лікарі щось таки поможуть. Як зможете, то підіть до нього завтра вдень, а я вже вечером піду! — просив і очей не спускав з її заплака- ного виду. -- Піду, авжеж, що піду! - обіцяла втираючи сльози. - Тільки, щоб вія цієї ночі не плакав, — журилась вздиха- ючи. Але другого вечора застав її одіту та готову до відходу. Стояла біля дверей і визираю- чи крізь шибу, дожидала його. -- Мене не пустили! -- сказа- ла плачучи. -- Можуть прихо- дити тільки батьки, а не чужі, -- скаржилась, поглядаючи на нього (тими очи» нього виринав образ й ної дружини. — Я піду з ва- ми! добавила твердо. — Пе- й їх самі; скажіть, що я мушу його бачити! - -говори- ла енергічним, повним рішучо- сти голосом. I тут пригадувалась йому його мила й тут була його Га- фійка... Гафіє, чи ти живеш у- друге? подумав, віддалюю- чись у свою кімнату, щоби за хвилю піти з нею відвідати сво- його сина. А там, між чужими, щоби позбутись зайвих всяких питань, віч сказав неправду й назвав її матерю недужого хло- пця. Недуга минула, але спомин, викликаний заплаканим видом но погас у його душі. За хло- пцем тужив цілісенький день і радів вечером, коли між гур- том хлопців доглянув його. А коли ці добрячі очі Олі зверта- лись до Михася, він був впов- ні щасливий; щасливий її любо- вю до сина. Але хто цій дівчині, в часі мо- дної хлопячої зачіски, сказав виплекати ці довгі чорні коси й уложити їх кругом голови? Хто пораяв убратись у вишивану сорочку з рядком червоного намиста на грудях? І знову Га- фія ставала йому перед очима. Живіще билось його серце, а перед очима виринав живий O- вньої минувшини: те- стів хутір, рундук старого дво- ра, мальви з соняшниками, які в безладді збігали вздовж по- хилих штахет, зелено-кучеряві верби, а між ними, ніби дзер- кало, плесо ріки. Вражіння були сильні потря- саючі, а коли ввечері найшов- ся за самоті з Михасем, цей, не предчуваючи хвильовання бать- ка, сказав до нього: -- Тату, панна Оля зовсім подобає на маму! Покідан не видержав довше й заплакав. А Михась, який ще ніколи не бачив, щоби батько плакав, налякався й мабуть був би побіг до своєї покровитель- ки та Покідан вчас заступив йо- му дорогу. З того часу, скільки разів Покідан глянув на молоду дочку свойого господаря, мав покійзу жінку на очах. А вона, звичайно як дівчина, сміялась, жартувала, вчила Михася й ьки деколи дивилась на ньо- го якимсь дивним поглядом зпоза газети, яка закривала її повний вид. Хоч дівчині й не в думці бу- ло сватання Іванчука, всетаки Покідан чогось посумнів. Після його думки, він навіть був би дуже радий, колиб Оля відда- лася за молодого, освіченого, а головно, доброго хлопця. В душі, він бажав їй, «своїй Га- фійці» кращого щастя як в ми- нулому; більше веселости, сон- ця, тільки вона наперекір його думкам, не спішилася з відда- ванням. І він вже сотий раз пе- редумував над її недавно ска- заними словами відносно лю- беви; догадувався, що серце дівчини заняте великою любо- B10 до когось, якого вона ще мабуть надієсь стрінути в бу дуччині. Хто це такий? Хто мо- же встоятись проти молодого гарзого Іванчука? І він чув від- разу до цього «когось», котро- го так щиро любила вона й прибиралась для нього у ви- шивану сорочку, а може й для нього й довгі коси над чоло складала. В таких хвилях тужив за Гафійкою, заставляв сина O- повідати найменші подробиці з їхнього спільного життя, а її остання ніч, че то що снилась, але прямо марою воліклась йо- го слідом. Він знав, що хлопчи- на ніколи не оповідав цього су- много оповідання перед чужи- ми й був спокійний за всякі бо- лючі для нього співчуття, хоч не припускав, що Михась це
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
