Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» так плакав, а рона аж на вули- цю вибігла. -- До хати! Холодно! Про- студитеся! -- перестерігав, але це не помагало. Вже й за ріг вулиці ховалося авто, а вона все ще стояла та гляділа роз- пучливо за його кожним ру- хом. Покідан оставив сина у вели- кому відстрашаючому будин- кові й сумний та прибитий не- сподіваним горем повернув до- мів. Вікна були чорні, жалібгі й тільки крізь шпару одного про- диралась слабенька | сіяюча смуга. Ввійшов та повів очима по світлиці. В куті софи, з го- ловою втуленою глубоко в подушки, лежала вона й судо- рожно хлипала. — Олю! Панно Олю! — про- сив нахиляючись над дівочою постаттю. -- Так не можна! У- спокійтесь, бо ще самі розхо- руєтесь! -- вговорював, підні- маючи її з подушок. (Він буде здоровий, побачите, аджеж там тільки лікарів! Гіркий болючий усміх при- сівся на її ціпко стулених устах «Буде здоровий?» -- питав i недовірчивий погляд. Покідан поблід, не так від не- довіря дівчини, як від її запла- каних очей. Очі —- це заплака- ні очі його дружини, його Га- ! Не міг стриматись, щоби не глянути в них щераз. -- Авжеж, що буде здоро- вий, — притакнув. інне з тих слабеньких та й лікарі щось таки поможуть. Як зможете, то підіть до нього завтра вдень, а я вже вечером піду! — просив і очей не спускав з її заплака- ного виду. -- Піду, авжеж, що піду! - обіцяла втираючи сльози. - Тільки, щоб вія цієї ночі не плакав, — журилась вздиха- ючи. Але другого вечора застав її одіту та готову до відходу. Стояла біля дверей і визираю- чи крізь шибу, дожидала його. -- Мене не пустили! -- сказа- ла плачучи. -- Можуть прихо- дити тільки батьки, а не чужі, -- скаржилась, поглядаючи на нього (тими очи» нього виринав образ й ної дружини. — Я піду з ва- ми! добавила твердо. — Пе- й їх самі; скажіть, що я мушу його бачити! - -говори- ла енергічним, повним рішучо- сти голосом. I тут пригадувалась йому його мила й тут була його Га- фійка... Гафіє, чи ти живеш у- друге? подумав, віддалюю- чись у свою кімнату, щоби за хвилю піти з нею відвідати сво- його сина. А там, між чужими, щоби позбутись зайвих всяких питань, віч сказав неправду й назвав її матерю недужого хло- пця. Недуга минула, але спомин, викликаний заплаканим видом но погас у його душі. За хло- пцем тужив цілісенький день і радів вечером, коли між гур- том хлопців доглянув його. А коли ці добрячі очі Олі зверта- лись до Михася, він був впов- ні щасливий; щасливий її любо- вю до сина. Але хто цій дівчині, в часі мо- дної хлопячої зачіски, сказав виплекати ці довгі чорні коси й уложити їх кругом голови? Хто пораяв убратись у вишивану сорочку з рядком червоного намиста на грудях? І знову Га- фія ставала йому перед очима. Живіще билось його серце, а перед очима виринав живий O- вньої минувшини: те- стів хутір, рундук старого дво- ра, мальви з соняшниками, які в безладді збігали вздовж по- хилих штахет, зелено-кучеряві верби, а між ними, ніби дзер- кало, плесо ріки. Вражіння були сильні потря- саючі, а коли ввечері найшов- ся за самоті з Михасем, цей, не предчуваючи хвильовання бать- ка, сказав до нього: -- Тату, панна Оля зовсім подобає на маму! Покідан не видержав довше й заплакав. А Михась, який ще ніколи не бачив, щоби батько плакав, налякався й мабуть був би побіг до своєї покровитель- ки та Покідан вчас заступив йо- му дорогу. З того часу, скільки разів Покідан глянув на молоду дочку свойого господаря, мав покійзу жінку на очах. А вона, звичайно як дівчина, сміялась, жартувала, вчила Михася й ьки деколи дивилась на ньо- го якимсь дивним поглядом зпоза газети, яка закривала її повний вид. Хоч дівчині й не в думці бу- ло сватання Іванчука, всетаки Покідан чогось посумнів. Після його думки, він навіть був би дуже радий, колиб Оля відда- лася за молодого, освіченого, а головно, доброго хлопця. В душі, він бажав їй, «своїй Га- фійці» кращого щастя як в ми- нулому; більше веселости, сон- ця, тільки вона наперекір його думкам, не спішилася з відда- ванням. І він вже сотий раз пе- редумував над її недавно ска- заними словами відносно лю- беви; догадувався, що серце дівчини заняте великою любо- B10 до когось, якого вона ще мабуть надієсь стрінути в бу дуччині. Хто це такий? Хто мо- же встоятись проти молодого гарзого Іванчука? І він чув від- разу до цього «когось», котро- го так щиро любила вона й прибиралась для нього у ви- шивану сорочку, а може й для нього й довгі коси над чоло складала. В таких хвилях тужив за Гафійкою, заставляв сина O- повідати найменші подробиці з їхнього спільного життя, а її остання ніч, че то що снилась, але прямо марою воліклась йо- го слідом. Він знав, що хлопчи- на ніколи не оповідав цього су- много оповідання перед чужи- ми й був спокійний за всякі бо- лючі для нього співчуття, хоч не припускав, що Михась це
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
