Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» Та тут же, в тій хвилі, зір- вався один з них, сивий вже, скинув з себе одіж козацьку; був без сорочки. -- Оце вам, матусю, наш ра- бунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б багато, багато придбати. А оці хусти- ни, що ми ними Шевченка вбра- ли, це-ж козацькі китайки, ма- тусю. Наділили нас ними жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював. Марія глянула на них, непев- но підступила і сказала. -- Ви відай тоті, що мої сини вас любили... Українці? -- Ми самі, один одного рі- жем. Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і по- дала роздягненому. — Вбирай, це з мойого сина; Бог знає, чи верне, чи буде но- сити. Несміливо взяв козак сороч- ку і надягнув. — Не тратьтмо часу, козаки, пошануймо Батька, а хліб бу- демо їсти по дорозі. Ви-ж знає- те, як ще нам далеко їхати — сказав козацький старшина. Почали співати. Забреніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла на двір, побігла в село. Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон а вре- шті несміливо входили до ней і до хати. -- Маріє, що це в тебе? Пяні чи загулюють дівки співанка- ми? — НІ, це инші, другі. — Які другі? - Такі другі, що це наші; мо- вчи та слухай! Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед не- наче б хотіла підбігти, і не пу- стити їх спів з хати. Пісня випростувала її д: Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила, всю росу, яка падала на її голову і всі подуви вітру, які колинебудь гладили її по лиці. Виймала оця пісня з її душі як з чорної скрині все чарівне i ясне i розвертала перед нею i надивитись вона не могла сама на себе в дивнім світанню. Десь там на горах сидить о- pea, пісня розвіває його крила i подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього. Чує, як сини держаться ма- ленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово колинебудь сказане і кожну розмову за У- країну. Всі невиразні i таємні назви випрядуються з волосся звізд і як пребогате намисто о- біймають її шию. Блискотять ріки по всій на- шій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на но- ги. На переді її сини і вона з ни- ми йде на ту Україну, бо вона, та Україна плаче й голосить над своїми дітьми, хоче щоби всі були вкупі. Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у Бо- га коло порога і заносить ска- ргу. Як перестали співати то Ма- рія стала непорушно, як на о0- бразі намальована. З купи жінок, яких багато зійшлося, одна, вже стара, при- ступила до стола. -- То ви наші? Богу дякува- ти, що ви вже раз прийшли! — говорила. ніхто, небожата, нас не любить. Кілько переходило вій- ська, всі нас не люблять. А кіль- ко вони напсували народу! Аби де було: чи вмісті, чи на доро- зі, чи вже в своїм таки селі, все чужі і чужі ми і ніхто нам не дає віри! —- казала друга. — Їй, чого-ж ви хочете від них? Це-ж не наше військо. Во- ни такі, як у книжках писано здавна або мальовано на обра- зах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? От, так по- тихеньки, аби ніхто не чув, TO забалакають. -- Ти молода, читати вмієш, то знаєш краще. Я гадала, що то наші. — Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара. Старенька жінка скоро залі- зла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпу- кою. Зате молода Катерина стану- ла край самого стола. — Oust Марія, що ми внеї — дивіться, як задеревіла від ва- шого співу. Вона банує за сина- ми, що два пішли до наших о- хотників, а найменшого взяли Москалі на Сибір. Десь то він серед таких як ви напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його тай пропав. Учені були всі, ма- єток за ними пішов великий, В селі ні одна мама так не банує за синами. -- Небого, Маріє, небого — шептали жінки. — То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу 0- цьому Шевченкові, що перед Вами на столі. Сипали другі се- ла на памятку та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали в день сипати, робота в полі, а ми змовилися і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, ин- ші лиш рискалями. Таку могилу висипали як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала. — Та що з того, що сипали? Лише біди селу наробили. Мо- скалі прийшли та могилу роз- кидали, роздоптали, грошей шукали чи чого та й за ту моги- лу і мій Михайло пропав. -- А хочби й на віки пропав ваш Михайло, то люде ніколи його не забудуть. Не боявся він Москалів, а сказав їм правду. -- Ви — каже — цілу Україну перерили як свині та ще й до нас прийшли рити? (Продовження на стор. 9-ій).
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
