Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» Та тут же, в тій хвилі, зір- вався один з них, сивий вже, скинув з себе одіж козацьку; був без сорочки. -- Оце вам, матусю, наш ра- бунок, що всі ми без сорочок ходимо, хоч могли б багато, багато придбати. А оці хусти- ни, що ми ними Шевченка вбра- ли, це-ж козацькі китайки, ма- тусю. Наділили нас ними жінки наші, наші мами, сестри наші, щоби було чим голову вкрити в полі, щоби ворон очей не клював. Марія глянула на них, непев- но підступила і сказала. -- Ви відай тоті, що мої сини вас любили... Українці? -- Ми самі, один одного рі- жем. Підлізла Марія на грядки, виймила зі скрині сорочку і по- дала роздягненому. — Вбирай, це з мойого сина; Бог знає, чи верне, чи буде но- сити. Несміливо взяв козак сороч- ку і надягнув. — Не тратьтмо часу, козаки, пошануймо Батька, а хліб бу- демо їсти по дорозі. Ви-ж знає- те, як ще нам далеко їхати — сказав козацький старшина. Почали співати. Забреніли вікна, пісня поміж блеск сонця на склі вийшла на двір, побігла в село. Жінки почули і ставали коло воріт, відтак коло вікон а вре- шті несміливо входили до ней і до хати. -- Маріє, що це в тебе? Пяні чи загулюють дівки співанка- ми? — НІ, це инші, другі. — Які другі? - Такі другі, що це наші; мо- вчи та слухай! Марія отворила широко очі на козаків, подалася вперед не- наче б хотіла підбігти, і не пу- стити їх спів з хати. Пісня випростувала її д: Показувала десь на небі ціле її життя. Всі зорі, які від дитини бачила, всю росу, яка падала на її голову і всі подуви вітру, які колинебудь гладили її по лиці. Виймала оця пісня з її душі як з чорної скрині все чарівне i ясне i розвертала перед нею i надивитись вона не могла сама на себе в дивнім світанню. Десь там на горах сидить о- pea, пісня розвіває його крила i подув цих крил гоїть її серце, стирає чорну кров з нього. Чує, як сини держаться ма- ленькими руками за її рукави, як ростуть з кожним звуком. Чує кожне їх слово колинебудь сказане і кожну розмову за У- країну. Всі невиразні i таємні назви випрядуються з волосся звізд і як пребогате намисто о- біймають її шию. Блискотять ріки по всій на- шій землі і падають з громом у море, а нарід зривається на но- ги. На переді її сини і вона з ни- ми йде на ту Україну, бо вона, та Україна плаче й голосить над своїми дітьми, хоче щоби всі були вкупі. Те голосіння вплакується в небо; його покров морщиться і роздирається, а пісня стає у Бо- га коло порога і заносить ска- ргу. Як перестали співати то Ма- рія стала непорушно, як на о0- бразі намальована. З купи жінок, яких багато зійшлося, одна, вже стара, при- ступила до стола. -- То ви наші? Богу дякува- ти, що ви вже раз прийшли! — говорила. ніхто, небожата, нас не любить. Кілько переходило вій- ська, всі нас не люблять. А кіль- ко вони напсували народу! Аби де було: чи вмісті, чи на доро- зі, чи вже в своїм таки селі, все чужі і чужі ми і ніхто нам не дає віри! —- казала друга. — Їй, чого-ж ви хочете від них? Це-ж не наше військо. Во- ни такі, як у книжках писано здавна або мальовано на обра- зах, як вони ще наші були. А тепер вони московські. Де вони годні нам помогти? От, так по- тихеньки, аби ніхто не чув, TO забалакають. -- Ти молода, читати вмієш, то знаєш краще. Я гадала, що то наші. — Це навіть не кажіть, бо за це може нам бути велика кара. Старенька жінка скоро залі- зла в гурт жінок, що гляділи самою тугою і дихали розпу- кою. Зате молода Катерина стану- ла край самого стола. — Oust Марія, що ми внеї — дивіться, як задеревіла від ва- шого співу. Вона банує за сина- ми, що два пішли до наших о- хотників, а найменшого взяли Москалі на Сибір. Десь то він серед таких як ви напастував вашого царя, що дуже мучить наш нарід. А вони лиш хап його тай пропав. Учені були всі, ма- єток за ними пішов великий, В селі ні одна мама так не банує за синами. -- Небого, Маріє, небого — шептали жінки. — То таки саме перед війною було, як ми сипали могилу 0- цьому Шевченкові, що перед Вами на столі. Сипали другі се- ла на памятку та і ми. Клопіт такий був, бо старі не пускали в день сипати, робота в полі, а ми змовилися і сипали ночами: одні кіньми, другі тачками, ин- ші лиш рискалями. Таку могилу висипали як дзвіниця. І Марія з трьома синами помагала. — Та що з того, що сипали? Лише біди селу наробили. Мо- скалі прийшли та могилу роз- кидали, роздоптали, грошей шукали чи чого та й за ту моги- лу і мій Михайло пропав. -- А хочби й на віки пропав ваш Михайло, то люде ніколи його не забудуть. Не боявся він Москалів, а сказав їм правду. -- Ви — каже — цілу Україну перерили як свині та ще й до нас прийшли рити? (Продовження на стор. 9-ій).
Page load link
Go to Top