Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» Василь Стефаник. МАРІЯ wera сиділа на приспі й шеп- тала. — Бодай дівки ніколи на світ не родились! Як суки валяють- ся. Одні закопані в з! другі по шинках з козаками. І на що воно родиться на світ Божий? І дурне і пусте, ще і з вінком на голові. Вона саме закопала свої дві донці в потайничок у льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки. Чого ті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, ко- мора без дверий порожна, хата гола, а замки від скринь ржаві- ють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, об- дерта та її хата. Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця як чепець з блиску- чого плуга, чорні очі відсували Воно морщилось, втікало під зелізний чепець від тих великих, нещасних очий, я- кі шукали на дні душі скарби під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьо- му небі і шукав щілин у блаки- ті, щоби десьтам обмитись від крови. За її плечима дріжали ві- жна за кожним гарматним гро- мом. А може там i її сини; може вже запуталися в білий вантух снігу і кров біжить з них і ма- лює червоні квіти. Вона їх ро- дила міцних і здорових як ков- бки. По кождій дитині була все краща і веселіща, а молока то мала такого що могла дітей не плекати а купати. І чоловіка ма- ла дужого і милого і маєток. То, як бувало жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну ді- тям серпами, що позаду них по- накривані спали, то чого їй тоді було треба або чого боялася? Хіба щоб звізда не впала дітям на голову. Але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа. А як нажали копу, то спочива- ли. Молодий чоловік цілував її, а вона з сміхом зганяла з ніч- лігу птахи. Аж як їх тіни дося- гали кінця ниви, а місяць захо- див, то лягали коло дітей. А ра- но сонце будило їх разом з діть- ми. Вона їх провадила до кир- нички і сполікувала росу з го- лов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку, Чоло- вік лишався в полі, а вона ішла з ними до дому: одно на руках а двоє коло запаски. І по дорозі гралася ними як дівка биндами. Любувала й голубила їх, Хібаж часу лує? Моцна і здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ніодно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі і білі сорочки; ноги ніколи н ли її. А яку бунт, то сіла на колію, а та ко- лія так бігла й летіла до синів, мовби там в машині напереді горіло її серце, Між тими паня- ми-мамами почула себе перший раз в життю рівною зі всіми па- нами і тішилась, що сини по- ставили її в однім ряді з ними. А на вакації зіздились товариші її синів з усіх усюдів. Хата на- и, ромовляли, читали книжки ласкаві до простого на- роду. І нарід до них прилип, ко- ло них цвив, збирався їх розу- мом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. ли лавою з хоруг- вами над собою і пани їм про- ступалися. А як настала війна, то оба старші зачали збиратися, а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не будити. А як начало світа- ти, на зорях, як побачила їх, що сплять спокійно, то і сама за- спокоїлася. а біля них в го- ловах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і в той час посивіла. Вранці чоловік як побачив, то сказав: - Твоя голова їх вивчила, не- хайже тепер і сивіє! Відтак супроводжала їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь із старших обернеться до неї і скаже: -- Мамо, лишаємо тобі най- меншого на поміч і потіху. Але ніодин не повернувся, ні- один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до yxa. Таж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку. Гірка капелька просякла в її серце і втроїла її відразу. В місті зійшлося їх сила, па- ничі і прості хлопці. Хоругви і прапори шелесті- ли над ними і гремів спів про Україну. Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сон- це, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися. Відвела їх трохи на бік, від людей. Виймила з рукава ніж і сказа- ла, найменший, Дмитро, най ли- шиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала се і сейчас зрозуміла, що перетяла тим но- жем світ на двоє: на одній по- ловині лишилася сама, а на дру- гій сини втікають геть від неї. І впала. Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню. Дмитро був біля неї.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
