Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36
«ЖІНОЧИЙ СВІТ» Василь Стефаник. МАРІЯ wera сиділа на приспі й шеп- тала. — Бодай дівки ніколи на світ не родились! Як суки валяють- ся. Одні закопані в з! другі по шинках з козаками. І на що воно родиться на світ Божий? І дурне і пусте, ще і з вінком на голові. Вона саме закопала свої дві донці в потайничок у льоху, як у селі счинили крик, що йдуть вже свіжі козаки. Чого ті козаки хочуть, чого шукають? Її стодоли пусті, ко- мора без дверий порожна, хата гола, а замки від скринь ржаві- ють попід ноги. Не хотіла на них у хаті ждати. Облупана, об- дерта та її хата. Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця як чепець з блиску- чого плуга, чорні очі відсували Воно морщилось, втікало під зелізний чепець від тих великих, нещасних очий, я- кі шукали на дні душі скарби під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьо- му небі і шукав щілин у блаки- ті, щоби десьтам обмитись від крови. За її плечима дріжали ві- жна за кожним гарматним гро- мом. А може там i її сини; може вже запуталися в білий вантух снігу і кров біжить з них і ма- лює червоні квіти. Вона їх ро- дила міцних і здорових як ков- бки. По кождій дитині була все краща і веселіща, а молока то мала такого що могла дітей не плекати а купати. І чоловіка ма- ла дужого і милого і маєток. То, як бувало жнуть на ниві цілу ніч, як дзвонять до сну ді- тям серпами, що позаду них по- накривані спали, то чого їй тоді було треба або чого боялася? Хіба щоб звізда не впала дітям на голову. Але вона була жвава така, що і звізду ймила би на кінчик серпа. А як нажали копу, то спочива- ли. Молодий чоловік цілував її, а вона з сміхом зганяла з ніч- лігу птахи. Аж як їх тіни дося- гали кінця ниви, а місяць захо- див, то лягали коло дітей. А ра- но сонце будило їх разом з діть- ми. Вона їх провадила до кир- нички і сполікувала росу з го- лов, а найстарший двигав для батька воду в збанятку, Чоло- вік лишався в полі, а вона ішла з ними до дому: одно на руках а двоє коло запаски. І по дорозі гралася ними як дівка биндами. Любувала й голубила їх, Хібаж часу лує? Моцна і здорова, все скоро зробить. Діти росли всі, ніодно не слабувало. Пішли до школи. Ходила за ними по всіх містах, носила на плечах колачі і білі сорочки; ноги ніколи н ли її. А яку бунт, то сіла на колію, а та ко- лія так бігла й летіла до синів, мовби там в машині напереді горіло її серце, Між тими паня- ми-мамами почула себе перший раз в життю рівною зі всіми па- нами і тішилась, що сини по- ставили її в однім ряді з ними. А на вакації зіздились товариші її синів з усіх усюдів. Хата на- и, ромовляли, читали книжки ласкаві до простого на- роду. І нарід до них прилип, ко- ло них цвив, збирався їх розу- мом добувати мужицьке право, що пани з давен-давна закопали в палатах. ли лавою з хоруг- вами над собою і пани їм про- ступалися. А як настала війна, то оба старші зачали збиратися, а й найменший не хотів лишитися. Лагодила їх цілу ніч у дорогу, затикала кулаками рот, аби їх не будити. А як начало світа- ти, на зорях, як побачила їх, що сплять спокійно, то і сама за- спокоїлася. а біля них в го- ловах, гляділа на них тихенько від зорі до сходу сонця і в той час посивіла. Вранці чоловік як побачив, то сказав: - Твоя голова їх вивчила, не- хайже тепер і сивіє! Відтак супроводжала їх до міста. Що крок ступила, то все надіялася, що котрийсь із старших обернеться до неї і скаже: -- Мамо, лишаємо тобі най- меншого на поміч і потіху. Але ніодин не повернувся, ні- один не сказав того слова. Сиві стерні передавали в її душу свій шепіт, шелестіли до yxa. Таж вони зреклися тебе; паничі забули мужичку. Гірка капелька просякла в її серце і втроїла її відразу. В місті зійшлося їх сила, па- ничі і прості хлопці. Хоругви і прапори шелесті- ли над ними і гремів спів про Україну. Попід мури мами держали серця в долонях і дули на них, аби не боліли. Як заходило сон- це, то прийшли до неї всі три, прийшли попрощатися. Відвела їх трохи на бік, від людей. Виймила з рукава ніж і сказа- ла, найменший, Дмитро, най ли- шиться, а ні, то закопає зараз у себе ніж. Сказала се і сейчас зрозуміла, що перетяла тим но- жем світ на двоє: на одній по- ловині лишилася сама, а на дру- гій сини втікають геть від неї. І впала. Пробудилася, аж як земля дудніла під довгими рядами, що співали січову пісню. Дмитро був біля неї.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36 
