Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40-41
42-43
44-45
46-47
48-49
50-51
52-53
54-55
56-57
58-59
60-61
62-63
64-65
66-67
68-69
70-71
72-73
74-75
76-77
78-79
80-81
82-83
84-85
86-87
88-89
90-91
92-93
94-95
96-97
98-99
100-101
102-103
104-105
106-107
108-109
110-111
112-113
114-115
116-117
118-119
120-121
122-123
124-125
126-127
128-129
130-131
132-133
134-135
136-137
138-139
140-141
142-143
144-145
146-147
148-149
150-151
152-153
154-155
156-157
158-159
160-161
162-163
164-165
166-167
168-169
170-171
172-173
174-175
176-177
178-179
180-181
182-183
184-185
186-187
188-189
190-191
192-193
194-195
196-197
198-199
200-201
202-203
204-205
206-207
208-209
210-211
212-213
214-215
216-217
218-219
220-221
222-223
224-225
226-227
228-229
230-231
232-233
234-235
236-237
238-239
240-241
242-243
244-245
246-247
248-249
250-251
252-253
254-255
256-257
258-259
260-261
262-263
264-265
266-267
268-269
270-271
272-273
274-275
276-277
278-279
280-281
282-283
284-285
286-287
288-289
290-291
292-293
294-295
296-297
298-299
300-301
302-303
304-305
306-307
308-309
310-311
312-313
314-315
316-317
318-319
320-321
322-323
324-325
326-327
328-329
330-331
332-333
334-335
336-337
338-339
340-341
342-343
344-345
346-347
348-349
350-351
352-353
354-355
356-357
358-359
360-361
362-363
364-365
366-367
368-369
370-371
372-373
374-375
376-377
378-379
380-381
382-383
384-385
386-387
388-389
390-391
392-393
394-395
396-397
398-399
400-401
402-403
404-405
406
У тому поїзді я вперше у житті близько побачила смерть. Діти вмирали по-різному. Бувало, сидить дитина, а тоді схилить голівку і - кінець. Інші відходили довго, із передсмертними корчами. Немовлята тихенько помирали одне за одним. Ми були відряджені до певних вагонів і скоро звикли до своїх підопічних. Сумно бувало прийти на чергову зміну і не знайти одного чи другого. Казали: “помер”. Пригадую двох братів і сестричку, що завжди сиділи, обійнявшись. Старший хлопчик усе просив, щоб їх не розлучили. Одна дівчинка років восьми збожеволіла. Кричала: “Не ріжте мене, не ріжте!” Її вивели з вагону, в неї були зорові галюцинації. Показуючи пальцем у далечінь, дівчинка вигукувала: “Он моя тітонька буряки поле!” Поривалася бігти. Пригадую хлопчика місяців 10-11, якого звали Коля і який дуже відрізнявся від решти немовлят. Усі схудлі до краю малюки виглядали схожими одне на одного, як мініятюрні старенькі зі зморщеними обличчями, і не мали сили рухатися та кричати, аж Коля був повненький, рожевий і часто кричав на весь голос та випинався. Коли няні брали його на руки, Коля замовкав, але не посміхався, сидів насуплений. Ми не знали, звідки няні взяли, що хлопчика звали Коля. Можливо, що до його одягу мати прикріпила записку з іменем, а може, котрась няня так його назвала. Загадкою було, як цей голубоокий, виплеканий хлопчик опинився серед виснажених голодом дітей. Нам треба було доглядати дітей цілий день і ніч. Для дітей, що були в ліпшому стані, ми вдень видумували якісь зайняття. Виводили їх із вагону, садовили на землю та розповідали їм щось, роз мовляли з ними. Часом я питала дітей, я е в о н и о п и н и л и с я на залізничних станціях. Хтось відповідав: “Ми підводою приїхали”. Другий казав: “Мене мати привели”. Не пригадую, щоб розповідали якісь подробиці. Бідолахи запитували про своїх батьків. Старші діти питали, що з ними буде. Одного дня я принесла папір і кольорові олівці, роздала дітям, щоб писали та малювали, що хочуть. Іронія долі! Кілька дітей написали гасло “Хай живе Сталін!”, а навколо літер намалювали вінки з квітів. Якось стався жахливий випадок. Поруч нашого поїзду стояли вантажеві поїзди, які звичайно не рухалися. Вдень старшим дітям дозволяли підлазити під поїзд і шукати відлюдного куточка, щоб задовольнити потребу. Раз сталося, що сусідній вантажевий поїзд раптом зрушив із місця і хлопчикові 12-13 років відрізало обидві ноги. Якось довелося мені разом з іншими студентами відвозити малих дітей до тимчасового дитячого будинку, що містився у бараках за містом біля Тракторного заводу. Уже стемніло, коли ми на трамваї доїхали до останньої зупинки. Звідти довелося ще добру відстань іти пішки. Було темно і досить холодно. Ішли по якихось дошках між пустирями та бараками. Малеча скоро вибилась із сил. Діти плакали і питали: “Тітонько, куди ми йдемо? Куди ви нас ведете?” А що я їм могла сказати... Тягла чотирьох-п’ятирічних дітей за ручки, а вони, бідні, спіткалися, не могли йти. Нарешті завела їх до бараку. Що з ними сталося далі, не знаю. Згадувати пережите мені дуже боляче. Але про те, що відбувалося на Україні в 1933 році, всі повинні знати. In its 1988 Investigation of the Ukrainian Famine of 1932-1933, the U.S. Congress Commission on the Ukrainian Famine concluded that "Joseph Stalin and those around him committed genocide against Ukrainians." At the height of the Famine, Ukrainian villagers were dying at a rate of 25,000 per day. One in three children perished as a direct result of collectivization and famine. According to one source, "No fewer than three million children born between 1932 and 1933 died of hunger." Eighty percent of Ukrainian intellectuals were liquidated because they refused to collaborate in the extermination of their countrymen. By the end of 1933, approximately one-fourth of the population of Ukraine had perished from starvation. XXVIII Конвенція СУА 19 www.unwla.org
Page load link
Go to Top
