Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
НАШЕ ЖИТТЯ • Листопад 2023 9 the peasants are destitute... Hundreds of thousands individuals are separated from their families or homes and of those fortunate enough to have a roof over their heads many have little else... » У брошурі є лист-прохання Голови Директо - рії УНР Симона Петлюри: « President Petlura, Ukraine, asks allied council to lift blockade... Since December, 1918, the Ukrainian Peoples Republic has been continuously in a bloody struggle with the Bolsheviki. By her own power, and without any outside assistance... The struggle, however, finds a great obstacle in the blockade, which by the order of the Supreme Council of the Allied Powers was instituted against Soviet Russia, but was applied against Ukraine as well... » Мені здається дивним збіг обставин. Сто років тому Симон Петлюра просив захід забезпечити ліками Україну. Зараз президент Зеленський про - сить закрити небо від ворога. Тоді просили ме - дицину, тепер просять зброю... Захід не відчуває конечні потреби людей, які живуть день за днем у війні, сплять у підвалах з молитвою, аби дочека - тися завтрашнього дня, мати воду, шматок хліба і не чути вибухів ракет. Ледве десять років минуло, як був голод у ро - ках 1921—1923, як настав страшний Голодомор 1932—33 рр. Скільки мільйонів людей загину - ло — досі не маємо остаточної, хоча б приблизної, кількости. Хоч ніби і маємо докази. Іван Коляска у своїй книзі «Два роки в Радянській Україні» пише (с. 111): « Після того, як відкрили злочини Ста - ліна, в часі ХХ Конґресу в 1956 році, видатний український поет Малишко встав на засіданні Спілки Письменників і вимагав публічно, щоб за - судити Молотова, Каґановича та Маленкова за смерть 10 мільйонів населення в часі голоду в 1932—33 рр. Число 10 заскочило присутніх і вони питали, звідки він знає. А він спокійно відповів, що з офіційної недрукованої державної статис - тики. Ніхто не заперечував, ніхто не назвав не - правдою... » У своїх споминах Вінстон Черчилль згадує зу - стріч зі Сталіним. Коли він запитав, які страти при - несла колективізація і її наслідки, Сталін показав всі десять пальців на своїх руках. Анна Семенюк у своїй книзі «Демографічна си - туація в Україні — національна трагедія» розпо - віла, що Німецьке Посольство в Москві у 1933 р. повідомило про 10 млн жертв голодомору. Письменник Михайло Потупейко, який десяти - літнім з родиною ледве пережив голодомор, був арештований німцями і втік по дорозі до концен - траційного табору. Потім переховувався, але по - трапив у Сталіногорський концентраційний табір. Дожив до Незалежної України і поміж його літе - ратурними творами є оповідання про голодомор. Ось кілька уривків з оповідання «Жменька чор - ного насіння» про один день з життя Миколки. Мама його заслала до сусіднього села подивити - ся, чи тітка і її родина ще живі. Він пішов з другом Івасиком і на їхньому шляху був цвинтар: « Перед ними біля воріт, які певне вже давно не відчи - нялися, сиділа жінка. Її біла полотняна сорочка відтіняла зчорніле, як давно вичинена воляча шкіра, лице з заплющеними очима. Ліва рука під - тримувала дитину, що лежала в пелені, а права оперта ліктем на коліно, благально тягнулася вперед. Здавалося, жінка закаменіла. Микола мо - торошно, не мигаючи очима, дивився на неї. Ось пальці її правиці заворушилися. Хлопець вибрав з куточків своєї кишені соняшникове насіння (тро - шки — жменька) і обережно, щоб не доторкну - тися до жовтих скоцюрблених пальців, висипав на зігнуту долоню.... її чорні довгі вії ворухнулися, повіки піднялися! Рука раз-другий конвульсійно смикнулася вперед!...Жах скував хлопця... Нічо - го немає, тітонько, їй Богу, немає... зусильно здавлюючи ридання... ось дивіться, не-ма-є... і хлопець поквапливо дрижачою рукою вивертав кишеньку.... Приголомшені страшною зустріччю хлопці попленталися далі... Тією ж самою стеж - кою повертались. Прямо перед ними, на тому самому місці, лежала жінка. Та сама. Ліва рука відкинута набік, а права так само скарлючена, як і в день. У ній, ніби купка чорних жучків, три - малось насіння... коло її білої сорочки незграбно вовтузилось маленьке дитинча-дівчинка...» (Зі збірки «На далекому острові », Вінниця, 1997.) У другому оповіданні «Сашко-дикун» півживо - го Сашка кидають на віз і везуть з мертвими на цвинтар. Сашко опинився в ямі... Але цвинтар від - відувала бабка Синецька, яка рятувала ще живих. Помогла Сашкові решткою сил вилізти з ями, по - могла підійти до скирти соломи, в якій заховала повно гороху. Взяла з нього обіцянку, що буде їсти жменьками — не більше, щоб не померти. « “Бу - вай здоров, лебедику! Храни тебе, Мати Божа!” Вона осінила його хрестом і помаленьку подиба - ла в темряву, в бік села. Ішла. І хоч змучені ноги підкошувалися від утоми, серце співало в радо - сті: “Сього дня многоскорбного ще одну безвин - ну душу двоєкратно спасла від лютої смерті”... »
Page load link
Go to Top