Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
17 НАШЕ ЖИТТЯ • Липень-Cерпень 2022 *** Звідки я — не питайте — пручається слово, В горлі коле: Ні проковтнути, Ні викашляти, ні сплюнути, як отруту, — Воно застрягає, голкасте, знову, По колу ходить в мені, по колу, Розтікається по жилах гарячим болем. А замружу очі — й це слово мені — в усьому, Починаючи з мого дому, З обійстя мого в невикошених травах, З магнолій, цвіт яких — на порожніх лавах, З віконниць випалених, з огрому Каміння, цегли, котрі — ні комин Тепер, ні дім, ні ласкавий спомин... Не питайте, людоньки, звідки я, Не питайте... На тих вулицях — ночі в вінках колючих. На тих вулицях кожен, хто цілився, — влучив. На тих вулицях танки асфальт місили, Що не двір — то братська могила. Я спокійно сказати його не в силах, — Те слово здригається від озвучень, — Я — із Бучі. *** Мию волосся, а наді мною — гради свистять, Небо гуде голосами вогню і заліза. Піняться хмари. Пінна землі кам’яниста гладь, Чорною кров’ю скипають її порізи. А волосся під пальцями стишене і м’яке. Травами пахне — любистком і розторопшею. І холонуть ті пальці, поки жаске піке Над головою робить ракета... А коси довшають, Перепрочитується наново пів життя, Аж до форзацу білого, аж до задуму... Як невчасно затіяла я миття — Тут, під градами! Чи такий мені судний день — обернутись в дим? Чи така мені доля — бути до скону жінкою? Коси мию. Й зі мною тріпоче дім Кожною балкою, аркою і цеглинкою. Мию волосся — затято, як навісна, А довкола — місто вогнем захлинається зопалу. Та коли затихає — Бодай на трохи — Бачу — стоїть весна Сива геть, Як і я, Наче — з попелу... *** Найстрашніша річ — теплий шарфик моєї евакуації, Що служив мені подушкою на матраці, кинутому на підлогу. На ньому сни залишилися — сухі, колючі вінки акації, Сплетені на дорогу. В кого Мені запитати — коли ж ніч розвидніється, піде в спомин, Посічена сиренами на сіре шмаття безсоння? Бо заплющую очі — і шарф мені пахне домом. Так пахне — що від самого лише запаху сивіють скроні. Лежу собі, думаю: чим будуть пахнути їм роками — Жінкам окупантів — привезені з наших осель трофеї — Гори шарфиків українок, в’язаних для нас або нами, Наші сережки, намиста, перла, дукати, камеї?.. Вчують вони гіркоту диму випалених кварталів? Не душитиме їхні пещені шиї шифоновий шалик? Лежу, думаю, а тіні вогника мечуться у підвалі, Поки снаряди влучають в нові квартали. А хочте — візьміть теплий шарф евакуації моєї? Мені вже — однаково. Я й так, усе, що було, — лишила. Бо кожна дрібничка моя пахне моєю землею — Так мені пахне, що згортається кров у жилах, Поки зайшлі розчахують наші будинки — потішити своїх милих. «Не питайте, людоньки, звідки я...» Юлія Бережко-Камінська , м. Буча Київської області ЮЛІЯ БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА — українська письменниця і журналістка, членкиня Національної спілки письменників України; секретарка Національної спілки письменників України по роботі з молодими авторами. Народилася 1982 р. у селі Чорнобаївка Білозерського р-ну Херсонської обл.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
