Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
17 НАШЕ ЖИТТЯ • Липень-Cерпень 2022 *** Звідки я — не питайте — пручається слово, В горлі коле: Ні проковтнути, Ні викашляти, ні сплюнути, як отруту, — Воно застрягає, голкасте, знову, По колу ходить в мені, по колу, Розтікається по жилах гарячим болем. А замружу очі — й це слово мені — в усьому, Починаючи з мого дому, З обійстя мого в невикошених травах, З магнолій, цвіт яких — на порожніх лавах, З віконниць випалених, з огрому Каміння, цегли, котрі — ні комин Тепер, ні дім, ні ласкавий спомин... Не питайте, людоньки, звідки я, Не питайте... На тих вулицях — ночі в вінках колючих. На тих вулицях кожен, хто цілився, — влучив. На тих вулицях танки асфальт місили, Що не двір — то братська могила. Я спокійно сказати його не в силах, — Те слово здригається від озвучень, — Я — із Бучі. *** Мию волосся, а наді мною — гради свистять, Небо гуде голосами вогню і заліза. Піняться хмари. Пінна землі кам’яниста гладь, Чорною кров’ю скипають її порізи. А волосся під пальцями стишене і м’яке. Травами пахне — любистком і розторопшею. І холонуть ті пальці, поки жаске піке Над головою робить ракета... А коси довшають, Перепрочитується наново пів життя, Аж до форзацу білого, аж до задуму... Як невчасно затіяла я миття — Тут, під градами! Чи такий мені судний день — обернутись в дим? Чи така мені доля — бути до скону жінкою? Коси мию. Й зі мною тріпоче дім Кожною балкою, аркою і цеглинкою. Мию волосся — затято, як навісна, А довкола — місто вогнем захлинається зопалу. Та коли затихає — Бодай на трохи — Бачу — стоїть весна Сива геть, Як і я, Наче — з попелу... *** Найстрашніша річ — теплий шарфик моєї евакуації, Що служив мені подушкою на матраці, кинутому на підлогу. На ньому сни залишилися — сухі, колючі вінки акації, Сплетені на дорогу. В кого Мені запитати — коли ж ніч розвидніється, піде в спомин, Посічена сиренами на сіре шмаття безсоння? Бо заплющую очі — і шарф мені пахне домом. Так пахне — що від самого лише запаху сивіють скроні. Лежу собі, думаю: чим будуть пахнути їм роками — Жінкам окупантів — привезені з наших осель трофеї — Гори шарфиків українок, в’язаних для нас або нами, Наші сережки, намиста, перла, дукати, камеї?.. Вчують вони гіркоту диму випалених кварталів? Не душитиме їхні пещені шиї шифоновий шалик? Лежу, думаю, а тіні вогника мечуться у підвалі, Поки снаряди влучають в нові квартали. А хочте — візьміть теплий шарф евакуації моєї? Мені вже — однаково. Я й так, усе, що було, — лишила. Бо кожна дрібничка моя пахне моєю землею — Так мені пахне, що згортається кров у жилах, Поки зайшлі розчахують наші будинки — потішити своїх милих. «Не питайте, людоньки, звідки я...» Юлія Бережко-Камінська , м. Буча Київської області ЮЛІЯ БЕРЕЖКО-КАМІНСЬКА — українська письменниця і журналістка, членкиня Національної спілки письменників України; секретарка Національної спілки письменників України по роботі з молодими авторами. Народилася 1982 р. у селі Чорнобаївка Білозерського р-ну Херсонської обл.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
