Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Our Life | Наше життя May | Травень 2021 37 Андрійко схилився і пильно вдивлявся в квіти. Від них линув такий чарівний аромат‚ ніби тут була фа - брика парфумів. Але Андрійко так і не простягнув руки‚ щоб зірвати бодай одну квітку. І раптом йому здалося‚ що конвалії дивляться на нього. Так-так‚ дивляться... Він навіть протер очі‚ бо ж такого не могло бути справді. Але ж ні — вони дивляться. Навіть одна моргнула. А ось і друга моргнула‚ і третя... Ой‚ що це‚ таж вони всі моргають до Андрійка‚ то закриваючи‚ то розкриваючи свої білі пелюсточки. І тут Андрійко почув ласкавий шепіт: — Чому ти не любиш нас? Хіба ми не гарні‚ хіба ми не пахнемо‚ хіба наші личка не білі?Андрійко пере - лякано озирнувся‚ але тато виднівся на березі озера‚ тож не було тут нікого більше і нема чого боятися. Він знову подивився собі під ноги і знову почув той самий шепіт. Поле жило‚ дихало‚ пахнуло‚ перели - валося зірками-діямантами роси на зеленому листячку. А квіточки продовжували все так же моргати. Й Андрійко‚ вже без страху‚ нагнувся нижче‚ приглядаючись до міцної‚ найвищої гілочки конвалії. На ній легенько колихалися білі квіточки вряд‚ від найбільшої внизу до найменшої вгорі. І з кожної усміхалося до нього дівоче личко. Одне було зовсім як Наталчине‚ друге... Але він більше не міг сказати‚ до кого вони подібні. Проте‚ були такі гарні‚ такі веселі‚ що Андрійко мимоволі всміхнувся: от‚ не знав‚ де шукати товариства‚ а воно — поруч. Він простягнув руку до гілочки‚ але тут же відсмикнув. На цей рух усі личка заусміхалися й зашепотіли: — Ти можеш нас зірвати‚ якщо любиш нас... Вдома ми будемо довго прикрашати твою кімнату. Або можеш подарувати нас комусь‚ кого ти дуже любиш. — Але я ніколи не збираю квітів‚— промовив Андрійко.— Мені буде соромно. І Наталка буде сміятися... — Усі жінки і дівчата люблять квіти‚— знову зашепотіли конвалії‚— і ми щасливі‚ що можемо тішити їх. Але нам потрібен хтось‚ хто нас може презентувати‚ бо самим нам не вибратись із цього лугу. — О‚ в такім разі я зроблю це‚— погодився Андрійко й несміливо зірвав першу гілочку. — Мене теж‚ мене теж візьми додому‚— зашепотіли інші квіточки.— Ми всі хочемо подивитися‚ як живуть люди... Але тут почувся густий шелест і десь з глибини виринув голос: — Не поспішайте всі покинути луг‚ хтось мусить залишитися‚ щоб наступної весни дати нове покоління конвалій. — О‚ це правда‚— погодився Андрійко‚— інакше тут не буде такого чудового лугу і я не зможу прийти до вас знову. Він зірвав ще кілька гілочок‚ склав у маленький букетик й обережно почав виступати з-поміж квітів. На березі озера Андрійко покропив конвалії водою‚ щоб їм не було гаряче від сонця. Але тато вже не рибалив‚ а чекав на нього‚ щоб іти додому. Дорогою Андрійко весь час поглядав на квіти й бачив‚ що вони тішаться й підморгують йому. Він подумав‚ що покладе їх на столику так‚ щоб ніхто не бачив. Але конвалії‚ видно‚ відгадали його думки‚ бо загойдалися й зашепотіли: — Подаруй нас своїй мамі‚ вона теж любить квіти... Справді‚ моя мама любить квіти‚ а я ніколи про це не подумав‚ засоромився Андрійко. І коли вони підійшли до хати‚ Андрійко‚ приховуючи незручність‚ подав мамі‚ що саме вийшла їм назустріч‚ пучок конвалій. Те‚ що сталося в цю хвилину з маминим обличчям‚ він ніколи не забуде: мама ніби змінилася‚ очі засяяли‚ як росинки на лузі‚ вона піднесла квіточки до обличчя і глибоко вдихнула: — Яка краса... І як пахнуть... Дякую‚ синочку. А Андрійко подумав: чому я раніше не знав‚ що квіти мають такий дивний чар.
Page load link
Go to Top