Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
пелену: «Т-та малюй вже, чорт з тобою!..» І Ка - тря жадібно малює. Малює поки що для себе, а ціните лькою її творінь стає коза, яку ганяє пасти в пирятинські степи — там стільки буяє серед літа сокирок та ромашок, волошок з Петрови - ми батогами... Синь небесна стане в неї улю - бленим кольором — гляньмо тільки на її «Квіти за тином», «Богданівські яблука» чи «Квіти на блакитному тлі», яку з часом подарує Київсько - му музею Тараса Шевченка — «батечку», цебто, своєм у . А що вже калину любила малювать — то й дива не було, бо в Богданівці їхній що не двір — то й оспіваний народом кущик. Саме китицю ка - лини вимальовує на клаптику, почувши по радіо пісню Ок сани Петрусенко «Чи я в лузі не калина була?». Так і прикипіла до ослінчика наша худож - ниця, зачарована й самим мотивом, і голосом співачки. І що таке ступило їй у душу, що вже не могла з собою нічого вдіяти: сіла писати листа, як той Ванька Жуков «на село дідусеві», ще й ка - лину свою на клаптику в конверта всунула? Лист дістався К иєва і таки знайшов там тодішню ко - ролеву вокалу. Зворушена Петрусенко починає надзвонюва ти знавцям народного мистецтва, ті заворушились, стали навідуватись до забутої Бо - гом і людьми Богданівки. У хаті Білокурів, мов на ярмар ку , Якилина з Василем в долівку повроста - ли від дива: і що там таке на тих картинах доч - чиних, що аж мліють ото, мов перед іконами?! Пішли виставк а за виставкою, премія за премі - єю: як не сувій полотна, так набір олійних фарб чи й навіть поїз дк а до Москви... Так вернулась до Катерини Білокур її молитва до Кобзаря, прокотившись занебесним відлун - ням в її малюнках, впертих надіях (як і той лист до Петрусенко), в якійсь аж дитинній залю - бленості в Божий світ навколо себе. Якби таке диво, як Катерина Білокур, було дароване епосі Тараса Шевченка, то він, без сумніву, також назвав би її своєю «донею», як називав Марка Вовчка, цінуючи її перо та присвятивши їй свого «Кобзаря». Начебто і в академіях не вчилась, і вчителів знаменитих не мала Катерина, а яка зорова глибина проглядається в її мазках — х оч олією, хоч аквареллю; яка вселенська мудрість криється в сюжетах «Колгоспного поля» чи «Буйни», що співає осанну довгожданому миру в звільненій від нацистської чуми Україні. А «Колгоспне поле» разом із «Берізкою» та «Ца - рем Колосом» виставлять у 1954 в Парижі (де Пабло Пікассо замре перед ними від дива), хоча й пропадуть потім, як пропали за війни аж 11 творів у Полтаві. Дарма, що наприкінці 1940-х Катерину Василівну приймають до Спілки художників УРСР,— у житті її настає тяжка пора: помирає батько, в хатку їхню «шевченківську» вселяється брат з сім’єю, і свар - ки між матір’ю та її невісткою аж ніяк не сприяють творчості. Спішить, однак, мисткиня викласти за - думки на полотно, передати манеру свого малюнка односе льцям — село вже давно змирилося з її ди - вацтвом; здавалося б, тільки й жити... Але ж тяжко хворіє ма ти, яку син не схотів забрати в нову оселю. Усе лягає на Катрині плечі — материна хвороба, город, домашня птиця й худоба, піч та прання. А тут ще й болячки насідають... Не витримує одного разу — пр осить у когось з Центрального будинку народної творчості в Києві надіслати їй бесалолу, а заодно — «... і дві лимонки». Боже ж ти мій! Народна художниця УРСР (з 1956 року) мусить просити в когось ліки та пару лимонів, мов милостиню, і нікого це не стривожило, ніхто не підняв на ноги пів Києва, як зробила це Оксана Петрусенко, щоб обстежити страдницю в столиці (правда, подейкували, що буцімто Павло Тичина присилав був до Богданівки якогось лікаря). Мовч - ки спостерігало яготинське начальство, не здатне простити впертій художниці одного — щ о та не ста - ла малювати у 1949 році замовлене з Полтави по - лотно з нагоди 70-річчя «дорогого» і «палко всіма любимог о» Й. Сталіна. Було байдужки й Богданівці з її тяжким клопотом про хліб насущний. Тоді як на полотнах Катерини Білокур не тіль - ки цвіла споконвічна краса українського села, яке Шевченк о порівнював з «писанкою»... На них улігся весь ужинок поля, весь піт напрацьованих селян - ських рук, і влігся навічно. К а терини Білокур немає серед нас від літа 1961 року, а мистецтво її й досі має смак «живої води» із казки — ковтнеш разок і відчуваєш Україну, чи - стий храм її душі, попри всі незгоди. Чи не тому й їдуть звідусіль на прощу до Катерини — в її рідну Богданівку та Яготин, де в картинній галереї демон - струється більш як сімдесят її творів — викінчених і незавер шених? Д о слова там, у галереї, витає дух не одної Кате - рини, а і її «батечка» Тараса, який часто гостював у князів Рєпніних (галерея розміщена в будівлі, що дивом збереглася від колишнього князівського па - лацу). Тепер вже полотна Катрині звучать до світу мо литвою... Our Life | Наше життя March | Березень 2021 12
Page load link
Go to Top