Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2020 WWW. UNWLA.ORG 23 створити оповідання. Обмежусь, однак, хіба що тим, що був він важким. Його віхи виринали з маминої пам’яті хаотично: то те сплине в пам’яті, то інше. Старша сестра її, Віра, за чар - кою вишнівки часто згадувала таке, про що мама й сама дізнавалася з подивом. Віра го - ворила: «У дядька Гр ицька ти чут ь тинок не зва - лила. Ой, лихо!.. Тягнеш того вузлика, до тинка прилипла, сопеш. А нас на воротях побачила – кинула той тинок, ступила раз, другий... І сі - і - ла! Посиділа, зіп’ялась на ноги та пройшла метрів зо три». Віра була тоді не витримала, кинулась від воріт назустріч, забрала вузлик, взяла за руку. А від рідного двору така радість стру - менить назустріч, така надія... І Надійка бадьо - ренько ступнула тій надії назустріч. Відтоді й стала ходити. Колись неслухняні, ноги її зрідка споти - кались н а битому шля ху, що випав на її долю. Не зовсім щоб і прудко, але таки вивели її з шерег Голодомору; вмить ослаблі та якісь наче ватяні, все ж дозволили їй вирватися з приреченої на смерть юрби євреїв, куди поліцаї «помилково» заштовхали в Яготині і її, чор няву; повели в надійне укриття, коли стали гнати український молодняк на Германію... Тільки раз підвели вони її: коли визволителі залишених напризво - ляще в 1941 - му міст, сіл і хуторів України - страж - далиці ледь не розстріляли в неї на очах батька її первіст ка, саме тод і, восени 1943 - го, виношу - ваного. Так і опустилася на сінешню долівку з віхтем у руках, зомлівши від одного вигляду «визволителя», що погрожував її чоловіку, а моєму батьку, наганом... Надія Могильна (лі - воруч) з прия тель кою Ната лею 29 - го липня 1941 - го р . у Ні жи ні, де обидві нав чалися в ни - ніш ньо му Учи лищі куль ту ри й ми с - тецтв ім. М. Зань ко - вець кої. Ніхто й не сподівався, що війна докотить ся до Києва, Ніж ина, Яготина і доведеться на цілих два роки забути не тільки про Великодні, а й м ирні будні. Та про цей мо - мент нам розпо ві - дав уже батько. І не на Великдень, а на проводи, коли годилося поминати померлих добрим сло - вом. Дідусь наш, Дмитро Василенко, заступив тоді свого сина грудьми, безстрашно озвучивши в німе дуло весь гнів покинут ого «на поталу нємцю» у 1941 - му простого люду. Ми його не пам’ятаємо, але він завжди був і буде нашим янголом - хранителем, бо зберіг нам батька... Зберіг, по суті, всіх нас чотирьох, тоді ще не народжених. І наші світлі, ощасливле ні ось та - кими моментами Ве ликодні. Тетяна МакКой , шт. Теннессі. _______________________________________________ Маленька жінка у вікні У них у вікні завжди стояла тендітна Матінка Божа. А біля неї вела години постерунку сива маленька жінка. Дивилася на дорогу: хто - куди йде (слава - Ісусу - Христу), хто - звідки вертається (слава - навіки - Богу). Відсутність жінки у вікні майже напевно означала чиюсь хворобу – її або чоловіка. Тому коли одного разу Матінка Божа лишилася наодинці з собою занадто довго, а до того додалися відкриті ворота – ву лицями пішла новина про смерть. Тільки ніхто ще не міг зрозуміти: його чи її? А коли вже зн али, що його, то посипалися згадки, що він у юності був страшний батяр (як вона за нього пішла?), і що так і не зробив на хаті ринви (такий був господар). Ірка, його однокласниця, ту новину зустріла аж на другий день. Сиділа на табуретці біля плити. Чистил а грушки. «Вмер? – перепитала спокійно і засміялася. – Але то був забіяка!» Ірці 87, вона не виходить з дому вже багато років, але новини про смерть приходять до неї так, ніби вона підключена до всесвітньої мережі некрологів. У єдиному її альбомі немає под ілу фотографій за подіями чи датами. Найчастіше на одній сторінці сусідують фотографії з чийогось весілля і з чийогось похорону (похорони Ірку завжди цікавили більше ). «Будеш шрайбен?» – вона мало пригадує і ще гірше говорить, але дістає для мене з закамар ків пам’яті ціле німецьке слово, яке вчила в школі з отим однокласником, який був забіяка і страшний батяр. Він от - от вирушить з похоронною процесією. І буде вона бе з жодного фотографа. Бо хто би тепер до того додумався. Тому в Іркиному альбомі не буде нов их скорботних знимків. А півроку по тому з процесією вирушить сама Ірка, яка встигне змаліти до розмірів дитини, а всі її щоденні слова втиснуться в місткі «так» і « нє». На той світ Ірку проведе поглядом тендітна Матінка Божа з вікна її однокласника. Хтось скаже, що вмерти на Пасху – то піти без черги до раю. Надія Швадчак , журналістка.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
