Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2020 WWW. UNWLA.ORG 23 створити оповідання. Обмежусь, однак, хіба що тим, що був він важким. Його віхи виринали з маминої пам’яті хаотично: то те сплине в пам’яті, то інше. Старша сестра її, Віра, за чар - кою вишнівки часто згадувала таке, про що мама й сама дізнавалася з подивом. Віра го - ворила: «У дядька Гр ицька ти чут ь тинок не зва - лила. Ой, лихо!.. Тягнеш того вузлика, до тинка прилипла, сопеш. А нас на воротях побачила – кинула той тинок, ступила раз, другий... І сі - і - ла! Посиділа, зіп’ялась на ноги та пройшла метрів зо три». Віра була тоді не витримала, кинулась від воріт назустріч, забрала вузлик, взяла за руку. А від рідного двору така радість стру - менить назустріч, така надія... І Надійка бадьо - ренько ступнула тій надії назустріч. Відтоді й стала ходити. Колись неслухняні, ноги її зрідка споти - кались н а битому шля ху, що випав на її долю. Не зовсім щоб і прудко, але таки вивели її з шерег Голодомору; вмить ослаблі та якісь наче ватяні, все ж дозволили їй вирватися з приреченої на смерть юрби євреїв, куди поліцаї «помилково» заштовхали в Яготині і її, чор няву; повели в надійне укриття, коли стали гнати український молодняк на Германію... Тільки раз підвели вони її: коли визволителі залишених напризво - ляще в 1941 - му міст, сіл і хуторів України - страж - далиці ледь не розстріляли в неї на очах батька її первіст ка, саме тод і, восени 1943 - го, виношу - ваного. Так і опустилася на сінешню долівку з віхтем у руках, зомлівши від одного вигляду «визволителя», що погрожував її чоловіку, а моєму батьку, наганом... Надія Могильна (лі - воруч) з прия тель кою Ната лею 29 - го липня 1941 - го р . у Ні жи ні, де обидві нав чалися в ни - ніш ньо му Учи лищі куль ту ри й ми с - тецтв ім. М. Зань ко - вець кої. Ніхто й не сподівався, що війна докотить ся до Києва, Ніж ина, Яготина і доведеться на цілих два роки забути не тільки про Великодні, а й м ирні будні. Та про цей мо - мент нам розпо ві - дав уже батько. І не на Великдень, а на проводи, коли годилося поминати померлих добрим сло - вом. Дідусь наш, Дмитро Василенко, заступив тоді свого сина грудьми, безстрашно озвучивши в німе дуло весь гнів покинут ого «на поталу нємцю» у 1941 - му простого люду. Ми його не пам’ятаємо, але він завжди був і буде нашим янголом - хранителем, бо зберіг нам батька... Зберіг, по суті, всіх нас чотирьох, тоді ще не народжених. І наші світлі, ощасливле ні ось та - кими моментами Ве ликодні. Тетяна МакКой , шт. Теннессі. _______________________________________________ Маленька жінка у вікні У них у вікні завжди стояла тендітна Матінка Божа. А біля неї вела години постерунку сива маленька жінка. Дивилася на дорогу: хто - куди йде (слава - Ісусу - Христу), хто - звідки вертається (слава - навіки - Богу). Відсутність жінки у вікні майже напевно означала чиюсь хворобу – її або чоловіка. Тому коли одного разу Матінка Божа лишилася наодинці з собою занадто довго, а до того додалися відкриті ворота – ву лицями пішла новина про смерть. Тільки ніхто ще не міг зрозуміти: його чи її? А коли вже зн али, що його, то посипалися згадки, що він у юності був страшний батяр (як вона за нього пішла?), і що так і не зробив на хаті ринви (такий був господар). Ірка, його однокласниця, ту новину зустріла аж на другий день. Сиділа на табуретці біля плити. Чистил а грушки. «Вмер? – перепитала спокійно і засміялася. – Але то був забіяка!» Ірці 87, вона не виходить з дому вже багато років, але новини про смерть приходять до неї так, ніби вона підключена до всесвітньої мережі некрологів. У єдиному її альбомі немає под ілу фотографій за подіями чи датами. Найчастіше на одній сторінці сусідують фотографії з чийогось весілля і з чийогось похорону (похорони Ірку завжди цікавили більше ). «Будеш шрайбен?» – вона мало пригадує і ще гірше говорить, але дістає для мене з закамар ків пам’яті ціле німецьке слово, яке вчила в школі з отим однокласником, який був забіяка і страшний батяр. Він от - от вирушить з похоронною процесією. І буде вона бе з жодного фотографа. Бо хто би тепер до того додумався. Тому в Іркиному альбомі не буде нов их скорботних знимків. А півроку по тому з процесією вирушить сама Ірка, яка встигне змаліти до розмірів дитини, а всі її щоденні слова втиснуться в місткі «так» і « нє». На той світ Ірку проведе поглядом тендітна Матінка Божа з вікна її однокласника. Хтось скаже, що вмерти на Пасху – то піти без черги до раю. Надія Швадчак , журналістка.
Page load link
Go to Top