Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
2 2 WWW.UNWLA.ORG “ НАШЕ ЖИТТЯ ”, КВІТЕНЬ 2020 ЯК НАДІЙКА ЙШЛА НАВСТРІЧ НАДІЇ Навіяне Великоднім спогадом Тамарівка, яка колись була Томарівкою, а віднедавна, злившись з селом Сотниківка (Яго - тинський р - н на Київщині), щезла з мовного вжитку навіки, займає в моєму серці особливу місцину... Мов теє кубельце, в якому, здається, ще тепліють пташині яєчка, але, на жаль, воно уже холодне й пусте. Однією з пташок, що вилетіли звідти в горезвісних 1930 - х, була моя мама. Тамарівку вона згадувала, як тільки за - ходила мова про «колєктівізацію» та її зле дитя на ймення «Голодомор», що дружно поси ро - тили її. Та були в неї й щасливі спогади – як же без них? Короткі, мов сонячні проблиски серед зими, вони вигулькували з бездоння її пам’яті як не з тієї нагоди, так іншої. На Великодні святки, вимішуючи тісто, вона любила згаду вати, які великі паски пекла її мати. Великі, як і вся їхня сім’я – вона називала їх «відерні». Я так і не додумалася доскіпатися в неї, чому «відерні» (певно, пекла у відрах?), бо приваб лювали в її оповідях не так штрихи, як м’яка, якась ос облива тональність – наче з біблійного сюжету. Мама викладала хрести на кожній пасці, примовляючи: «Ось так і матуся моя робила... Великі паски, великі хрести. А роз - ламував паску, розговляючись після церкви, тільки татусь. Хазяїн... Руки такі здорові, жи - лаві». І мама вкотре оплакувала ті напра цьо вані руки, що йому, «куркуляці», ламали не раз, силоміць пхаючи до колгоспу. «А розкажи, як ти паску хрещеній но - сила, — підливав тато оливи до сонячних ма - миних проблисків. А ми крашанку об крашанку «цок», брун атна шкаралупка акуратно в миску складається. Над столом витає сита радість, руки тягнуться до пиріжків, шматків печеної почеревини, червоного від бурякового квасу хрону... Сестричка Валя — мов лялька: в новому платтячку з червоної саржі, рясні кучері над лобиком відтінені білим мереживним комір цем. А мене, хоч кучерів і не мала, пишнота розпирає: хрещена (мамина сестра Віра) із са - мого Києва привезла нову штапельну хустинку в метеликах. І в усю оцю святочність, вико лисану очікуванням Великодня з його сит им застіллям, м’яко вплітається мамин голос. ...Це були ранні 1920 - ті роки; їй, Надійці, сповнилось (тато піджартовує, вкинувши своє «стукнуло») років 3 — 4. Над Тамарівкою пли - вли духмяні пасхальні дими. Не було двору, де не пеклася б паска, бо сільце, що належало колись вельможному козацькому роду Томар, було - таки багатеньким. Одначе, сільське жі ноц - тво полюбляло посилати дітей на позички: то до куми за сушеним хмелем, то до дядини по цибулиння на крашанки. Мабуть, люди бажали пройти крізь чистий четвер та страсну п’ят ницю під знаком проповідуваного Христом до бро - сусідства. У Могильних хата аж дзвеніла від пе - редсвяткової метушні. Старшенька Віра, якій вже добиралося до п’ятнадцяти, була за першу помічницю, середня Паша теж до діла при - вчалася, а наймен ша Надійка... Вона, на диво, ще й під стола не бігала. Як не бочком пе - рекочувалася, так на колінцях повзала у своїй спідничині, поки не затирала її до дірок. Спід - ничку шили з наволочки нову, і повзала Надійка далі. Проте на Великдень у скрині була при - па сена для неї нова одіж. І от спекли в Могильних – поміж здоро - венних, мов сонце, пасок – і маленьку одну, пух - ку та рум’яну. Надійці сказали: «Понесеш хре - щеній у неділю на полудник». А підійшла неді - ля, зав’язали в нову «кремову» хустку той свя - тий хлібец ь, освячений у церкві, наказали не ронити на землю, бо «Бозя з неба бачитиме і на - свариться». Жаліслива Віра схлипувала вслід – так було жаль сестрички. Мати ж клала роз ма - шисті хрести й просила в неба одного – милості. А маля – мов каченятко підбите: то про - повзе, намагаючись тримати вузлик чим вище, то за чиюсь лавочку під тинком вхопиться. На - віть собаки попритихали на вулиці від такого ви - довища. Ласкаве сонце вигріває молоду лободу, що знадобиться тамарівцям навесні голодного 1933 - го. Прим не її Надійк а одним колінцем, при мне другим, та й просунеться на метр. Від - почине і знов приминає. Так і доповзла до двору хрещеної. Забрали її там до хати, нагодували, вклали трішки поспати та вирядили у зворотні мандри. На порозі світлиці гостя озирнула сь на покуть , звідки світився до неї лик «Бозі», і спан - теличено вимовила: «Хлистос восклес». У світ - лиці дружно засміялися й кинулися цілувати отаку забудькувато - тямущу дитину: «Воістину, наше ти горобенятко, Воскрес!» На воротях хрещена дала їй новий вуз лик з власни м гостинцем і промовила: «Дивись же... Не потовчи крашанок!» Пам’ятаючи про «Бо - зю», яка поглядає з неба, дівчатко з усіх сил намагалося втриматися на ногах... Описуючи її мученицький шлях до домівки, можна було б
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
