Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
2 2 WWW.UNWLA.ORG “ НАШЕ ЖИТТЯ ”, КВІТЕНЬ 2020 ЯК НАДІЙКА ЙШЛА НАВСТРІЧ НАДІЇ Навіяне Великоднім спогадом Тамарівка, яка колись була Томарівкою, а віднедавна, злившись з селом Сотниківка (Яго - тинський р - н на Київщині), щезла з мовного вжитку навіки, займає в моєму серці особливу місцину... Мов теє кубельце, в якому, здається, ще тепліють пташині яєчка, але, на жаль, воно уже холодне й пусте. Однією з пташок, що вилетіли звідти в горезвісних 1930 - х, була моя мама. Тамарівку вона згадувала, як тільки за - ходила мова про «колєктівізацію» та її зле дитя на ймення «Голодомор», що дружно поси ро - тили її. Та були в неї й щасливі спогади – як же без них? Короткі, мов сонячні проблиски серед зими, вони вигулькували з бездоння її пам’яті як не з тієї нагоди, так іншої. На Великодні святки, вимішуючи тісто, вона любила згаду вати, які великі паски пекла її мати. Великі, як і вся їхня сім’я – вона називала їх «відерні». Я так і не додумалася доскіпатися в неї, чому «відерні» (певно, пекла у відрах?), бо приваб лювали в її оповідях не так штрихи, як м’яка, якась ос облива тональність – наче з біблійного сюжету. Мама викладала хрести на кожній пасці, примовляючи: «Ось так і матуся моя робила... Великі паски, великі хрести. А роз - ламував паску, розговляючись після церкви, тільки татусь. Хазяїн... Руки такі здорові, жи - лаві». І мама вкотре оплакувала ті напра цьо вані руки, що йому, «куркуляці», ламали не раз, силоміць пхаючи до колгоспу. «А розкажи, як ти паску хрещеній но - сила, — підливав тато оливи до сонячних ма - миних проблисків. А ми крашанку об крашанку «цок», брун атна шкаралупка акуратно в миску складається. Над столом витає сита радість, руки тягнуться до пиріжків, шматків печеної почеревини, червоного від бурякового квасу хрону... Сестричка Валя — мов лялька: в новому платтячку з червоної саржі, рясні кучері над лобиком відтінені білим мереживним комір цем. А мене, хоч кучерів і не мала, пишнота розпирає: хрещена (мамина сестра Віра) із са - мого Києва привезла нову штапельну хустинку в метеликах. І в усю оцю святочність, вико лисану очікуванням Великодня з його сит им застіллям, м’яко вплітається мамин голос. ...Це були ранні 1920 - ті роки; їй, Надійці, сповнилось (тато піджартовує, вкинувши своє «стукнуло») років 3 — 4. Над Тамарівкою пли - вли духмяні пасхальні дими. Не було двору, де не пеклася б паска, бо сільце, що належало колись вельможному козацькому роду Томар, було - таки багатеньким. Одначе, сільське жі ноц - тво полюбляло посилати дітей на позички: то до куми за сушеним хмелем, то до дядини по цибулиння на крашанки. Мабуть, люди бажали пройти крізь чистий четвер та страсну п’ят ницю під знаком проповідуваного Христом до бро - сусідства. У Могильних хата аж дзвеніла від пе - редсвяткової метушні. Старшенька Віра, якій вже добиралося до п’ятнадцяти, була за першу помічницю, середня Паша теж до діла при - вчалася, а наймен ша Надійка... Вона, на диво, ще й під стола не бігала. Як не бочком пе - рекочувалася, так на колінцях повзала у своїй спідничині, поки не затирала її до дірок. Спід - ничку шили з наволочки нову, і повзала Надійка далі. Проте на Великдень у скрині була при - па сена для неї нова одіж. І от спекли в Могильних – поміж здоро - венних, мов сонце, пасок – і маленьку одну, пух - ку та рум’яну. Надійці сказали: «Понесеш хре - щеній у неділю на полудник». А підійшла неді - ля, зав’язали в нову «кремову» хустку той свя - тий хлібец ь, освячений у церкві, наказали не ронити на землю, бо «Бозя з неба бачитиме і на - свариться». Жаліслива Віра схлипувала вслід – так було жаль сестрички. Мати ж клала роз ма - шисті хрести й просила в неба одного – милості. А маля – мов каченятко підбите: то про - повзе, намагаючись тримати вузлик чим вище, то за чиюсь лавочку під тинком вхопиться. На - віть собаки попритихали на вулиці від такого ви - довища. Ласкаве сонце вигріває молоду лободу, що знадобиться тамарівцям навесні голодного 1933 - го. Прим не її Надійк а одним колінцем, при мне другим, та й просунеться на метр. Від - почине і знов приминає. Так і доповзла до двору хрещеної. Забрали її там до хати, нагодували, вклали трішки поспати та вирядили у зворотні мандри. На порозі світлиці гостя озирнула сь на покуть , звідки світився до неї лик «Бозі», і спан - теличено вимовила: «Хлистос восклес». У світ - лиці дружно засміялися й кинулися цілувати отаку забудькувато - тямущу дитину: «Воістину, наше ти горобенятко, Воскрес!» На воротях хрещена дала їй новий вуз лик з власни м гостинцем і промовила: «Дивись же... Не потовчи крашанок!» Пам’ятаючи про «Бо - зю», яка поглядає з неба, дівчатко з усіх сил намагалося втриматися на ногах... Описуючи її мученицький шлях до домівки, можна було б
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
