Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2019 WWW. UNWLA.ORG 1 Світ визнає, якщо Україна пам’ятає Час не здатен стерти враження від жа хіть, скоєних совітами проти українців. Роки не владні над людською пам’яттю, яка з пе кель - ним болем повертає кожну свідому лю дину в жорстоке минуле. І не згасає Свіча Па м’яті за жертвами Голодомору 1932 — 1933 - х рр. в Україні. Бо відлуння тих років — і у спогадах очевидців, і у нашій підсвідомості. Ми, як нащадки тих, хто вижив, не маємо права на забудькуватість й емоційну байдужість до гір - кої та страдницької історії. Адже бо лючі сто - рінки життя українців є невіддільною час - тиною і сьогодення, і майбутнього. А нас лідки Голодомору — фізичні, психологічні і навіть генетичні, ще довго впливатимуть на наступні покоління. Страшні роки кривавих жорн геноциду — найжорстокішого злочи ну ХХ ст. проти України, що за скромними підрахунками забрав від 7 до 10 млн життів (лише до поіменного списку жертв внесено близько 100 тис. людей!) — пам’ятають ті, хто пережив голод, хто про нього чув від очевидців, хто черпає відомості зі сотень томів факто ло - гічного матеріалу: документів, свідчень, листів, спогадів, архівних фото й відео ма теріалів. Невичерпна тема Голодомору ви світлена у десятках тисяч публікацій, значна частина яких знаходиться в фондах Дер жавного архіву Книжкової палати України та у діяспорах українців за кордоном. Чільне місце серед видань з цієї теми посідає «Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932 — 1933 - х рр. в Україні», що є найвагомішим результатом роботи з досліджень Голодомору на вшану - вання пам’яті його жертв з н агоди 75 - х роковин трагедії (видана у 2008 - му р. на замовлення УІНП — Українського інституту національної пам’яті). Вона складається з одного загально - національного та 18 реґіональних томів, під - готовлених у реґіонах, які постраждали від Голодомору 1932 — 1933 - х рр. в Україні, серед яких Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Запорізька, Київська, Лу - ганська, Одеська, Полтавська, Харківська та інші області. Болюча історія українського народу до - повнюється новими спогадами та науковими досліджен нями, де описують різні аспекти цієї трагедії ― політичні, загальноісторичні, демо - графічні, та розповідями наших рідних і близьких — часто не багатослівних, які три - валий час не могли про це говорити відкрито. Саме так було з моїми бабусею Іринкою та діду сем Тодором, до яких я щоліта їздила на канікули у невеличке село, що на Південному Заході України (недалеко від кордону з Молдовою). Дідусь, до всього іншого, майже всю війну перебував у фашистських таборах. А коли повернувся додому, то з і так мовчазного перетворився у відвертого мовчуна. Наша цікавість до тих років його життя завжди супроводжувалася пульсуванням «жилваків» на його вилицях і зволоженням знебарвлених зіниць. Після чого неодмінно слідувало ба - бусине: « У дідуся нєрви ... Не чіпайте його ». Але, на відстані власного дорослішання та заглиблення у «таємниці» минулого нашої родини, я повертаюся у дитячо - юнацькі роки та намагаюся витягнути з пам’яті важливе з тих крихт інформації, що не втримувалася у зболених тілах і пошрамованих душах моїх бабусі й дідуся. Серед наново мною усвідом - лених — і злодійські наслідки колективізації, коли бабусині батьки, аби уникнути розкур - кулення та виселення в Сибір, добровільно віддали в колгосп увесь сільськогосподарський реманент і худобу. А потім зі сльозами ходили вночі на колгоспну ферму, аби підкормити свою корівку Лосоху, що ревла з голоду. На моє « То ви з куркулів ?», бабуся відповідала: « Які куркулі!? У нашому селі почти всі були при землі, тіко ледарі та п’яниці нічого не мали. Хто хазяйнував, усайби великі обр обляв — той мав і хліб, і до хліба ». З тих слів починала розуміти, що земельний наділ розміром у 10 соток, який бабуся називала «усайба» і який дбайливо з року в рік оброблявся (хоч і був дуже далеко) — то мізерний залишок - спогад про великий шматок їм нале жної колись землі - годівниці. А ще усвідомила бабусине щастя від того, що їхня хата була не дуже великою: « От Йванові було дуже зле, бо його хату під сільраду забрали, і він опісля довго тулився в хліві ». (Продовження на стор. 8)
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
