Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Projects
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
10 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2019 Молитва за убієнних голодом Автор «Молитви...» — українська письменниця Катерина Мотрич , яка народилася 30 - го листопада 1947 - го р. у с. Васильків (тепер Шполянського р - ну Черкаської обл.) Закінчила факультет журналістики Київського університету. Авторка книжки оповідань «Соняхи» (1977), збірок оповідань і повістей «Час найкоротшої тіні» (1982), «Перед храмом любов і і болю» (1989), роману «Досвіток» (1987). Сповнена романтики та ліризму проза Катерини Мотрич, у якій утверджуються нетлінні моральні цінності, присвячена людям села. Також її перу належить роман «Ніч після сходу сонця». Не залишилась авторка байдужою і до такої болючої теми, як «Чорнобиль» — «Політ журавлів над не толоченими травами». Є у Катерини Мотрич роман у віршах «Мотрині ночі», побудований на історичних фактах. У ньому — розповідь про любов Івана Мазепи і Мотрі Кочубей. В останні роки письменниця широко використовує форму молитви : «Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України». Катерина Мотрич безмежно любить Україну, вболіває за її долю, вірить у світле її майбутнє. З нагоди 156 - річчя перепоховання праху Тараса Шевченка на Чернечій Горі Катерині Мотрич 22 - го травня 2017 - го р. вручено народну Шевченківську премію. Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хліб - ця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, не нечко! Крихітку хлібця». Хто водить за мною запа ли - ми очима - криницями, очима, у які пере лилися всі страждання, муки й скорботи роду люд - ського і розпинає душу мою на хресті все - вишньої печалі? Чий же це мільйон ноголосий стогін у мені? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де роз - лилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів... І знову вони йдуть щодня, щогодини, щоночі, мільйони очей, прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до свого серця... Ідуть українські Варвари - велико - мучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в домотканих сорочках , пливуть Марії — Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Івани, Петри, янголи крізь мене летять. Лишають білий крик, білий зойк білих крил, що сходить у мені чорною - пречорною мукою. Йдуть з осінніх боліт, із снігових заметів, із весняних дібров, і в бі лих розвеснених садах, на всіяних кульбабою луках падають. Чи ж то я, чи моя пам’ять, а чи душа летить у ту весну і квилить - голосить у Всесвіті? Кричу до мовчазного з разками пташиних ключів неба, до білих садів, схожих на ве - летенські мари, здіймаю руки д о місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічі, закликаю землю, на якій дотлівають свічі людського життя. Мільйони погаслих свічок... «Небо! Поможи! Дай манни небесної нагодувати помираючих! Саде! Сотвори диво! Плоду дай помираючим! Місяцю! Сили дай помираючим! Земле! Жита дай, гречки дай, проса дай не в липні, а у весняну пору дай! Господи! Вседержителю наш! Чи ж ти осліп від горя і людських гріхів! Поглянь — чер - вона орда знову жнивує на моїй землі. Глянь на ті покоси! Таких жнив, такого жнива світ не знав від сотворення, таких покосів іще не бачили ні Земля, ні Небо. Подивись на те різнотрав’я, на квіт, на пуп’янки, на... Господи! Невже і там, у Твоєму раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?! Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Поря туй від голодної смерті народ мій, у якого дика сарана забрала до зернини! Ти ж умів двома рибинами і п’ятьма хлібинами нагодувати п’ять тисяч. Сотвори диво — наго - дуй! Порятуй! Богородице! Матір наша небесна! Свята Покрово, покровителька люду святоруськог о! Куди ж ви всі відійшли? Чого ж залишили мою землю і нарід мій на поталу червоних дияволів? Чи ж не бачите, що вони доточують кров із могутнього українського дерева? Чи ж не бачите криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що то не Україна вже, а велетенська могила? Де ж ви, сили небесні?» І стояла Вона осліпла від горя, обдерта, сива, напів блаженна, мукою підпирала небо, моторошно роззиралася, Мати - Україна, на велетенському хресті розіп’ята, і вишіптувала: «Дітоньки мої! Заждіть! Ось квасок, пет ру - шечка зійдуть. Вже ген зозуля маслечко ко - лотить, вже жита зеленіють, сади біліють. Івани, Марії! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?» Ганно! Ганно! Блаженна Ганно! Стеряна Ганно! Дитя в казані зварила і як вовчиця рвала його зубами, і вил а, вила, вила, аж холонули далекі світи...
Page load link
Go to Top