Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
8 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2019 СВІТ ВИЗНАЄ, ЯКЩО УКРАЇНА ПАМ ’ ЯТАЄ ( Закінчення зі стор. 1) Окреме місце у моїх спогадах відведено тим крихтам одкровень бабусі й дідуся, що про - являють і підтверджують важкі часи Голо - домору в українському селі. Тих одкровень було не багато, бо репресії та жахіття, що самі пережили або бачили на власні очі, навели на них страх і позатуляли їм роти. Але навіть їхні маленькі свідчення допомагають зрозуміти сутність терору, що коївся в Україні і голодом виховав у цілого покоління та їхніх нащадків соціальну покору й відданість системі. Оті «по - клоніння» й «терпимість», відшліфовані тюр - мами, Гула гами та розстрілами, проявлялися в бабусиній реакції на всі негаразди: « То ти біди не знала... Аби війни й голоду не було, а все інше пережиємо ». А я вірила їй і разом з вірою успадковувала страх. І перестала дивуватися з тощо, що голодні люди не повстали, н е бо - ролися з владою. А коли захотіла збагнути, де «коріння» того персоналізованого бабусиного страху (що так глибоко приховав у її свідомості ненависть до совітів), то пам’ять почала по вер - тати мене в минуле та витягувала все нові й нові факти. Серед них — куці уривки про голову сільради, якого бабуся згадувала як добру людину: « Весною тридцять третього голова розпорядився, щоб в коморах все зерно змели в одну купу й змололи. З того млива пекли хліб і видавали його дітям, що пухнути почали. Від нього пере падало й старшим — хто на трудодні ходив ». Та кінцівка цієї історії була традиційна й сумна: « Голова дуже скоро про - пав , — продовжувала бабуся. — Казали, його засудили і розстріляли ». Від дідуся та бабусі, що пережили і Го - лодомор 1933 — 1934 - х рр., і післ явоєнний го - лод, мені передалося не тільки поважне, але й святе ставлення до хліба. І разом з тим шану - ванням Хліба — шанобливі «приписи» навіть на повсякденний його вжиток. Не дозволяв нам дідусь різати хліб на дошці, але тільки прикладаючи до грудей. І о бов’язково перед цим хліб треба було перехрестити й поцілувати. Ще бабуся сердилася, коли крихти хлібні зі столу ганчіркою стирали — тільки рукою мож - на було. А якщо окраєць хліба на землю падав, то слід його не тільки підняти, але й поці - лувати. Якщо ж ми іноді сердилися, що хліб був «глевкий», то бабуся вкотре нагадувала: « То ви ще малая не їли ...» Ми ж намагалися випитати, що ж то за хліб з чудернацькою назвою «малай»? Тоді вона, сумно зітхаючи та з легким голосінням вкотре розказувала «перепис» хліба, яки й випікали не з борошна, але з тертого листя, здрібнених кукурудзяних кача - нів, лободи та грициків. Зазвичай, на цьому переліку все й закінчувалося. Бо губи бабусині починали тремтіти, очі ставали вологими і вона, ніби соромлячись сліз, починала терти очі фартухом. Проте з таких маленьких поя - снень ми дізналися, що як почали пухнути з голоду, то вона разом з сусідкою ночами ходила в поле, де збирали суху траву й залишки соломи. І за щастя було вишпортати шматок мерзлого цукрового буряка. З часом зрозуміла, що саме тоді бабуся руки відморозила, а потім усе життя не могла їх зігріти. « Та що там мої руки , — зітхала вона, коли ми її жаліли. — Дідусь он туберкульозу тої зими заробив ». І ми знову з маленьких частиночок ненароком виказаних окремих секретів намотува ли на один болісний клубок історію хвороби дідуся. Він ніс оберемок кукурудзиння зі своєї «усайби» та, намагаючись обійти НКВДістів, що пильнували з усіх боків село, провалився під надто тонкий лід Марківки... Тоді моя чор - но - біла мозаїка історичних даних пр о Голо - домор і скупих свідчень рідних про ті страшні голодні роки життя доповнилися болючими думками про важку хворобу діда, про його багаторічну боротьбу з туберкульозом народ - ними «ліками», про його «любов» до чаю зі... смальцем. І ще згадується баба Марин иха, якою лякали дітей у бабусиному селі. « Бабусю, а покажи нам ту Мариниху » — просили ми. А бабуся хрестила нас і, зітхаючи, промовляла: « Господи, прости і помилуй вас, грішних ». Таких «Мариних» по всій Україні було чи мало і вони є свідченням надлюдськог о мучениць - кого болю, витримати який зміг не кожен. Бо змінювалося не тільки тіло голодної людини, перетворюючись на обтягнутий шкірою кістяк. У декого травмувалися психіка: втрачалося відчуття чести, зникала бридливість до вибору їжі, появлялася апатія до себе та зникало співчуття до інших. За таких умов люди байду - жіли до всього, крім їжі, та перетворювалися на смиренних і покірних. Але були й ті, хто упо - дібнювався до звірів, а то й втрачав розум. Мариниха належала до тих, хто зламався вкрай: чужі діти, яких вона заманювала до себе, зникали назавжди. Уже коли ми подоро - слішали, то дізналися, що ту бабу судили і що повернулася вона назад німою, старою та згорбленою. І виглядало, що вона ніколи не
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
