Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
8 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2019 СВІТ ВИЗНАЄ, ЯКЩО УКРАЇНА ПАМ ’ ЯТАЄ ( Закінчення зі стор. 1) Окреме місце у моїх спогадах відведено тим крихтам одкровень бабусі й дідуся, що про - являють і підтверджують важкі часи Голо - домору в українському селі. Тих одкровень було не багато, бо репресії та жахіття, що самі пережили або бачили на власні очі, навели на них страх і позатуляли їм роти. Але навіть їхні маленькі свідчення допомагають зрозуміти сутність терору, що коївся в Україні і голодом виховав у цілого покоління та їхніх нащадків соціальну покору й відданість системі. Оті «по - клоніння» й «терпимість», відшліфовані тюр - мами, Гула гами та розстрілами, проявлялися в бабусиній реакції на всі негаразди: « То ти біди не знала... Аби війни й голоду не було, а все інше пережиємо ». А я вірила їй і разом з вірою успадковувала страх. І перестала дивуватися з тощо, що голодні люди не повстали, н е бо - ролися з владою. А коли захотіла збагнути, де «коріння» того персоналізованого бабусиного страху (що так глибоко приховав у її свідомості ненависть до совітів), то пам’ять почала по вер - тати мене в минуле та витягувала все нові й нові факти. Серед них — куці уривки про голову сільради, якого бабуся згадувала як добру людину: « Весною тридцять третього голова розпорядився, щоб в коморах все зерно змели в одну купу й змололи. З того млива пекли хліб і видавали його дітям, що пухнути почали. Від нього пере падало й старшим — хто на трудодні ходив ». Та кінцівка цієї історії була традиційна й сумна: « Голова дуже скоро про - пав , — продовжувала бабуся. — Казали, його засудили і розстріляли ». Від дідуся та бабусі, що пережили і Го - лодомор 1933 — 1934 - х рр., і післ явоєнний го - лод, мені передалося не тільки поважне, але й святе ставлення до хліба. І разом з тим шану - ванням Хліба — шанобливі «приписи» навіть на повсякденний його вжиток. Не дозволяв нам дідусь різати хліб на дошці, але тільки прикладаючи до грудей. І о бов’язково перед цим хліб треба було перехрестити й поцілувати. Ще бабуся сердилася, коли крихти хлібні зі столу ганчіркою стирали — тільки рукою мож - на було. А якщо окраєць хліба на землю падав, то слід його не тільки підняти, але й поці - лувати. Якщо ж ми іноді сердилися, що хліб був «глевкий», то бабуся вкотре нагадувала: « То ви ще малая не їли ...» Ми ж намагалися випитати, що ж то за хліб з чудернацькою назвою «малай»? Тоді вона, сумно зітхаючи та з легким голосінням вкотре розказувала «перепис» хліба, яки й випікали не з борошна, але з тертого листя, здрібнених кукурудзяних кача - нів, лободи та грициків. Зазвичай, на цьому переліку все й закінчувалося. Бо губи бабусині починали тремтіти, очі ставали вологими і вона, ніби соромлячись сліз, починала терти очі фартухом. Проте з таких маленьких поя - снень ми дізналися, що як почали пухнути з голоду, то вона разом з сусідкою ночами ходила в поле, де збирали суху траву й залишки соломи. І за щастя було вишпортати шматок мерзлого цукрового буряка. З часом зрозуміла, що саме тоді бабуся руки відморозила, а потім усе життя не могла їх зігріти. « Та що там мої руки , — зітхала вона, коли ми її жаліли. — Дідусь он туберкульозу тої зими заробив ». І ми знову з маленьких частиночок ненароком виказаних окремих секретів намотува ли на один болісний клубок історію хвороби дідуся. Він ніс оберемок кукурудзиння зі своєї «усайби» та, намагаючись обійти НКВДістів, що пильнували з усіх боків село, провалився під надто тонкий лід Марківки... Тоді моя чор - но - біла мозаїка історичних даних пр о Голо - домор і скупих свідчень рідних про ті страшні голодні роки життя доповнилися болючими думками про важку хворобу діда, про його багаторічну боротьбу з туберкульозом народ - ними «ліками», про його «любов» до чаю зі... смальцем. І ще згадується баба Марин иха, якою лякали дітей у бабусиному селі. « Бабусю, а покажи нам ту Мариниху » — просили ми. А бабуся хрестила нас і, зітхаючи, промовляла: « Господи, прости і помилуй вас, грішних ». Таких «Мариних» по всій Україні було чи мало і вони є свідченням надлюдськог о мучениць - кого болю, витримати який зміг не кожен. Бо змінювалося не тільки тіло голодної людини, перетворюючись на обтягнутий шкірою кістяк. У декого травмувалися психіка: втрачалося відчуття чести, зникала бридливість до вибору їжі, появлялася апатія до себе та зникало співчуття до інших. За таких умов люди байду - жіли до всього, крім їжі, та перетворювалися на смиренних і покірних. Але були й ті, хто упо - дібнювався до звірів, а то й втрачав розум. Мариниха належала до тих, хто зламався вкрай: чужі діти, яких вона заманювала до себе, зникали назавжди. Уже коли ми подоро - слішали, то дізналися, що ту бабу судили і що повернулася вона назад німою, старою та згорбленою. І виглядало, що вона ніколи не
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
