Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
2 2 WWW.UNWLA.ORG “ НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 2019 Жіноча освіта в Україні: історичний огляд ( Продовження. Початок у журналі «Наше життя» за жовтень місяць 2018 - го р .) Галина Барвінська в листах до батька, ві домого українського політика, посла до Га лиць кого сейму і парламенту у Відні Олек сандра Барвінського, з років свого навчання у школі описувала відвідини церкви та сповіді як неодмінну частину навчання. Про шкільний випускний іспит вона писала так: «Пере д еґзаміном пішли всї до церкви. Булисьмо там майже цілу годину. Як вернулисьмо з церкви посїдалисьмо в лавки і незадовго помо ли лисьмо ся всї. Було у нас дуже багато гостей. Найсамперед зачав ксьондз Реткевич про мовою... Першу викликав мене і дав менї р о бінзона і сьвідоцтво, а від ксьондза Реткевича обр азок. Люньця дістала також робінзона і сьвідоцтво, а від ксьондза такій сам образок... Відтак помолилисьмо ся і закіньчив ся еґза мін». Релігійний ухил жіночої освіти на зламі ХІХ – ХХ ст. дедалі частіше зазнавав критики, головно з боку молоді. У дискусіях про потребу коедукації — спільного навчання хлопців і дівчат — у середній школі головним арґументом ставало те, що тоді «хлопцї не були би такі дикуни, такі неотеси, як звичайно є, а дївчата пере йняли би дещо з мужескої вдачі» (ішлося насамперед про надмі р клерикального виховання жінок і культивування в них особливої сором’язливості й безініціативності). Консервативна більшість, однак, ще довго вбачала в коедукації радше неґатив, аніж користь. Щоп равда, в цьому контексті досвід українців у Російській і Авс тро - Угорській імперіях відрізнявся. Наприклад, у Києві в 1908 - му р. з трьох комерційних училищ два були змішаного характеру для дітей обох статей: це була перша в місті спроба спільного навчання х лопців і дівчат. У першій декаді ХХ ст. така практика пошири лась і в інших великих містах. Загалом різниця у звичках товариського життя (і трактуваннях місця жінок у ньому зокрема) між тодішньою Великою Україною і Галичиною заслуговує на окрему увагу, — ос тання довго вважалася винятково консервативною. Перші студен тки. Здобування жінками спеціальної освіти (або принаймні тієї, яка переважала би базову) трактувалося одразу в кількох площинах. З одного боку, як альтернатива чи «запасний варіант» для тих, хто не вийшов заміж або ж утратив чоловіка. Освіта, кваліфікацій на посада, яку вона могла б забезпечити (найчастіше йшлося про педагогіку) і приготування до самостійного існування для незаміжніх ставали своєрідним посаговим капіталом. Такому її баченню сприяла , серед іншого, і прагматика математичних підрахунків, за як ими кількість незаміжніх жінок, особливо в містах, у відсотковому співвідношенні суттєво переважала число неодружених чоловіків. Тому «заопековатися т ѣ ми д ѣ вочками, приготовленными остатись старым и д ѣ вами», як писала преса кінця ХІХ ст., було «вопросом жив отрепещущім» . З іншого боку, освіта на тлі дедалі швидших темпів життя та його економічних і культурних викликів на очах перетворювалася з привілею на потребу. Це усвідомлення цілком спокійно могл о вживатися з переконанням про те, що освічена жінка не змож е належно реалізуватися в сім’ї, бо «втомлений домашньою опозицією та боротьбою з розумною і вченою дружиною чоловік не збереже в душі своїй необхідної рівноваги». Найбільше такий еклектизм проявл явся в дискусіях про допуск жінок до вищої освіти, мабуть, т ому їхній шлях до університетів виявився доволі довгим. Досвід українок Російської й Австро - Угорської імперій тут теж був різним. Уперше про потребу допуску жінок до вищої школи в Росії заговорили на початку 1860 - х рр. Тоді своє бажання слухати лекції унів ерситетських професорів виявила група киянок, які звернулися з відповідним проханням до університетської Ради. Схожий прецедент знову стався у 1861 - му р. — домашня вчителька Людмила Ожигіна клопот алася про вступ на медичний факультет Харківського університ ету. З цієї нагоди куратор Харківського шкільного округу написав неофіційного листа тодішньому міністру народної освіти, який, своєю чергою, доповів царю Олександру II і передав справу Л. Ожигіної на розгляд Головного управління шкіл. Управління вирішило, що справа надто серйозна і потребує обговорення в усіх університетських радах імперії. В Україні тоді було два університети — Київський і Харківський, і обидва відповіли на запит схвально, отож з 1861 - го р. жінки отримали право записуватися до них слухачка ми. На жаль, скористатися цим вони ледве встигли: внаслідок студентських заворушень, які прокотилися імперією, вже у 1863 - му р. відповідний дозвіл було скасовано, а заборона жінкам навчатися в уні верситетах тривала аж до 1905 - го р. Отож жінкам, охочим здоб ути вищу освіту, не залишалося нічого іншого, як їхати навчатися за кордон або ж вступати до приватних освітніх закладів. Тих, хто обирав перший шлях, було дуже небагато, головно через платність т акого навчання. Найпоширеніший напрямок освітньої еміґрації — Швейцарія, зокрема Цюрих. Побоюючись поширення серед студенток популярних тоді
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
