Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
16 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2019 Я люблю вдивлятися в Його обличчя... Завжди, коли відчуваю потребу у сильному поетичному слові, такому, яке б уже з перших двох рядків «било струмом» чи «приводило до тями», відкриваю збірник свого улюбленого поета з рідної мені Івано - Франківщини Богдана Томенчука. Його «щойно спечений» вірш з дуже особливою іконою Ісуса ві дразу пригадав мені одну дуже знакову для мене історію з мого недавнього минулого, про яку, вважаю, не маю права мов - чати... Трохи більше ніж два роки тому назад доля за - кидає мене якимось дивним чином — так, ніби на Марс чи на Місяць — до Америки. (Це окрема історія для цілої повісті. Але не про неї мова нині.) Не знаючи жодного слова англійською, окрім «Дякую» та «Вибачте», я живу в однокімнатній квар - тирі, що нагадує мені радше коробку від мештів, і волію звідти не висовувати носа. Бо мені здається, що моє «неотесання» в чужій країні в мене на чолі написано! То - му заучую напам’ять де - кілька фраз, що рятують, на кшталт: «Вибачте, я поки не розмовляю англійською, але я її вчу!» З тою фразою виходжу інколи на прогуля нку довгою доріжкою для тих, хто хоче триматися у формі, і хто не прагне красномовних діалогів. Інший мій «вихід на люди» — коли виношу сміття з хати у призначене місце. Саме там і почалося найцікавіше... Біля чималого бідона зі сміттям, що був обгороджени й білим парканом, я «зустрічаю» Його — Ісуса!! Розкішну ікону в гарній дерев’яній рамі хтось обережно підпер до паркана. У мене не лише шкіра стала «гусячою», у той момент я зрозуміла, що всі мої страхи у чужій мені країні закінчуються тут, біля смітника. Бо той, хто спровадив мене сюди, той знову нагадав про себе у дуже дивний спосіб... Перед очима пробігло все моє життя: як малій уже був приготовлений одяг на смерть — лікарі розводили руками; моя і без того нещасна мама, що лише похоронила двох дітей, мої х братів; як трохи «випорпавшись» з гіршого, топлюся у сільському ставку і біля мене немає ні душі — лише мій рожевий капелюх, що, на відміну від мене, тримався ліпше на воді, і той, що дивився на цю всю оказію згори і витягнув мене з каламутної води найт оншою гілочкою крихкої верби; як уже дівкою на виданні мішу глину і «тимкую» вузьку піч, що потріскала від старості і від частого випікання хліба, а вилізти з неї — дзуськи! Дихати немає чим, а кликати — нема кого; як на Бисинії пасемо корови з моїм двоюрі дним братом Дмитром і на скошеній колгоспній стерні, що вкрита солом’яними тюками, крутимо акробатичні сальта — я не хочу пасти задніх, тому мені від надмірних старань перекриває дихання і я синію на тому клятому тюку; як лежу на лікарняному ліжку однієї з найбільших клінік Італії « Policliniko San Matteo » і після 3 - х тижнів лікування важкої хвороби мене осяває про зрін - ня — чому і як я туди по - трапляю... Мої сльози го рохом падуть на підлогу, а в душі — неймовірні відчуття, ніби тримаю за руку самого Бога! Ск ільки тих випадків промчалося галопом мені перед очима тоді! А далі я взяла Його на руки і принесла до хати. То був початок найсвітлішої смуги в моєму житті, яка поділила його на дві частини — «До» і «Після» моїх 40 років... Кожен, хто буває у нас вдома, з вертає увагу на ікону Ісуса. Коли я розповідаю, звідки вона, завжди бачу велике здивування: «Хіба таке можливе?» Я також люблю вдивлятися в Його обличчя, бо воно розказує мені багато, а завершує розмову завжди однаково: «Якщо сумніваєшся — подивися в Небо» . Тому запрошую всіх запричаститися невмирущим Словом Богдана Томенчука, що, власне, і пригадало мені цю унікальну невигадану історію з мого непростого життя, яке так змінив Ісус з ікони, знайденої на смітнику. А на одинці він таки розплакавсь... Усе за пл аном... Цвяхи і вінець. Чи треба жити, коли жити — якось? Коли початок там же, де кінець? Чи будем, Отче, ми колись почуті? Ікона Ісуса, знайдена на смітнику .
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
