Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
16 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, КВІТЕНЬ 2019 Я люблю вдивлятися в Його обличчя... Завжди, коли відчуваю потребу у сильному поетичному слові, такому, яке б уже з перших двох рядків «било струмом» чи «приводило до тями», відкриваю збірник свого улюбленого поета з рідної мені Івано - Франківщини Богдана Томенчука. Його «щойно спечений» вірш з дуже особливою іконою Ісуса ві дразу пригадав мені одну дуже знакову для мене історію з мого недавнього минулого, про яку, вважаю, не маю права мов - чати... Трохи більше ніж два роки тому назад доля за - кидає мене якимось дивним чином — так, ніби на Марс чи на Місяць — до Америки. (Це окрема історія для цілої повісті. Але не про неї мова нині.) Не знаючи жодного слова англійською, окрім «Дякую» та «Вибачте», я живу в однокімнатній квар - тирі, що нагадує мені радше коробку від мештів, і волію звідти не висовувати носа. Бо мені здається, що моє «неотесання» в чужій країні в мене на чолі написано! То - му заучую напам’ять де - кілька фраз, що рятують, на кшталт: «Вибачте, я поки не розмовляю англійською, але я її вчу!» З тою фразою виходжу інколи на прогуля нку довгою доріжкою для тих, хто хоче триматися у формі, і хто не прагне красномовних діалогів. Інший мій «вихід на люди» — коли виношу сміття з хати у призначене місце. Саме там і почалося найцікавіше... Біля чималого бідона зі сміттям, що був обгороджени й білим парканом, я «зустрічаю» Його — Ісуса!! Розкішну ікону в гарній дерев’яній рамі хтось обережно підпер до паркана. У мене не лише шкіра стала «гусячою», у той момент я зрозуміла, що всі мої страхи у чужій мені країні закінчуються тут, біля смітника. Бо той, хто спровадив мене сюди, той знову нагадав про себе у дуже дивний спосіб... Перед очима пробігло все моє життя: як малій уже був приготовлений одяг на смерть — лікарі розводили руками; моя і без того нещасна мама, що лише похоронила двох дітей, мої х братів; як трохи «випорпавшись» з гіршого, топлюся у сільському ставку і біля мене немає ні душі — лише мій рожевий капелюх, що, на відміну від мене, тримався ліпше на воді, і той, що дивився на цю всю оказію згори і витягнув мене з каламутної води найт оншою гілочкою крихкої верби; як уже дівкою на виданні мішу глину і «тимкую» вузьку піч, що потріскала від старості і від частого випікання хліба, а вилізти з неї — дзуськи! Дихати немає чим, а кликати — нема кого; як на Бисинії пасемо корови з моїм двоюрі дним братом Дмитром і на скошеній колгоспній стерні, що вкрита солом’яними тюками, крутимо акробатичні сальта — я не хочу пасти задніх, тому мені від надмірних старань перекриває дихання і я синію на тому клятому тюку; як лежу на лікарняному ліжку однієї з найбільших клінік Італії « Policliniko San Matteo » і після 3 - х тижнів лікування важкої хвороби мене осяває про зрін - ня — чому і як я туди по - трапляю... Мої сльози го рохом падуть на підлогу, а в душі — неймовірні відчуття, ніби тримаю за руку самого Бога! Ск ільки тих випадків промчалося галопом мені перед очима тоді! А далі я взяла Його на руки і принесла до хати. То був початок найсвітлішої смуги в моєму житті, яка поділила його на дві частини — «До» і «Після» моїх 40 років... Кожен, хто буває у нас вдома, з вертає увагу на ікону Ісуса. Коли я розповідаю, звідки вона, завжди бачу велике здивування: «Хіба таке можливе?» Я також люблю вдивлятися в Його обличчя, бо воно розказує мені багато, а завершує розмову завжди однаково: «Якщо сумніваєшся — подивися в Небо» . Тому запрошую всіх запричаститися невмирущим Словом Богдана Томенчука, що, власне, і пригадало мені цю унікальну невигадану історію з мого непростого життя, яке так змінив Ісус з ікони, знайденої на смітнику. А на одинці він таки розплакавсь... Усе за пл аном... Цвяхи і вінець. Чи треба жити, коли жити — якось? Коли початок там же, де кінець? Чи будем, Отче, ми колись почуті? Ікона Ісуса, знайдена на смітнику .
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
