Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
2 4 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2018 з’явилися каструлі, вона миттю завела й собі кілька, перевівши чавуни до нижчої к атегорії домашнього начиння – варила в них картопляне лушпиння для поросят. Однак страшне видиво з її сирітського дитинства випливло ще раз, коли лопата батька нашого наткнулася на оті кісточки... Тільки за доби гласності я, як журналіст, наважилася дати д о місцевої газети цей та інші подібні факти, записані з вуст моїх батьків. Про втрати ж нашої сім‘ї якось і рука не піднімалася писати. Лише коли на початку 1990 - х стали збирати списки для майбутньої Національної книги пам’яті жертв Голодомору 1932 — 1933 - х рр. в Україні (2008), і я подала відповідальному за це працівнику Яготинської райдержадміністрації свій папірець з іменами, ще раз оплаканими мамою. Однак після видання Книги пам’яті довелося з гіркотою дізнатися зі своєї Америки, що імен маминих батьків і братика серед жертв Голодомору в тій книзі зовсім не було. Чи треба говорити, який це був жах... біль... злість?!.. Хто дав право українському чиновництву продовжувати тримати в мороці забуття імена, які давно повинні бути викарбувані в граніті? І чи м орально, скажімо, акцентувати виховання дітей в Україні на трагедії єврейської дівчинки Анни Франк з Амстердама, чиє ім’я стало синонімом Голокосту, водночас нехтуючи пам’яттю «якогось там» Михайлика Могильного з «якоїсь там» Тамарівки та мільйонів його ро весників, які потрапили в пащу спроектованому Москвою Голоду? І чому... Чому, врешті, нас, нащадків, змушують принизливо добиватися увічнення пам’яті замордованих Радянською владою дідів і прадідів? Змушена поскаржитися до Київської обласної державної адмі ністрації з цього приводу, я дізналася, що імен Могильних зовсім не виявилося в списках, пред’явлених для Книги пам’яті Сотниківською сільрадою. Причому звучало це досить безневинно, як у тій російській примовці: «Вот такая, значит, петрушка получилась...» А чому вона «получилась» і (головне!) з чиєї вини – це так і залишилось загадкою. Так само, як і в горезвісних «тридцятих» Могильних витурили були з рідного села у безвість, так і дотепер їх не вважають там своїм и. Дідусевого імені (Іван Могильний) зовсім немає в історії села Сотниківка, ретельно, як їм здається, зібраній місцевими знавцями. Хоча її землю вони засівали і збирали на ній врожай, народжували тут дітей і слали Богу свої нехитрі молитви. Не їхня вина, що їхнє сімейне гніздо було зруйноване, дол і понівечені, вік нагло вкорочено, а останнім притулком на цій тлінній землі стали яри та канави, зарослі кропивою, якщо не петрушкою... Що спіткало мого дідуся після того, як його «забрали», мені у київських установах і відомствах так і не вдалося дізнати ся. Один із чиновників навіть спробував навести довідки в самій Сотниківці, де йому сказали, що Могильні начебто виїхали в 1930 - х до Яготина. Про те, як вони «виїжджали» і з чиєю поміччю, детально було розказано в публікації «Української правди» від 13 - го листопада 2013 - го р .: http://www.istpravda.com.ua/columns/2013/11/13/ . Моя мама Надія Василенко (Могильна) зі своїм первістком на руках, яку назвала на честь старшої сестри Віри (1945). Віра Могильна, старша мамина сестра, яка впросить свого нареченого з Яготина забрати її заміж з малою сестричкою Надійкою – замість посагу. Цим вона врятувалася сама від Голоду і сестру, цебто мою маму, врятувала, оскільки по містах Голод не лютував так шалено, як по селах . Ось так розсіялися пилинками мільйони наших селян – ні рахунків у банках, ні імен у списках, ні фотографій в альбомах... Ото тільки й добра, що родинна пам’ять, і нехтувати нею причетним до місії увічнення посадовцям – великий гріх. Навіть якщо й запалюються ними щороку справно листопадові сумні свічки. Тетяна МакКой , шт. Теннессі.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
