Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2018 WWW. UNWLA .ORG 23 отак росли, радіючи шматку хліба в хаті. Навіть завівши власні сім’ї, частенько завертали до рідного обійстя – то хату, що виросла під кінець 1960 - х на місці тієї глинянки, до Великодня побілити, то картоплю обгорнути та петрушки зі щавлем наскубати... Одного разу я застала свого б атька не тільки стомленим, а й схвильованим. Кілька днів він копав прихватками яму під нову, вибачте, надвірну вбиральню обіч літньої кухні, що виросла за ці роки на місці того сарая. Нервово потягуючи цигарку, помахом руки запросив підійти ближче. Під тих е мамине схлипування ми з малою донькою наблизилися до ями, розуміючи, що сталося щось недобре. Глянули вниз, де блищала залишена батьком лопата... На дні безпомічно біліла купка дитячих кісточок з двома маленькими черепочками зверху, що з німим докором ди вилися у цей забудькуватий (було це на початку 1980 - х, про «тридцять третій» ще говорили пошепки) світ. Зависла важка тиша. Тато став пригадувати чутки, що снували поміж людьми на Підварках в Яготині (Київська обл.), де ми жили. Мама плакала, сховавши личк о моєї доні в своєму фартуху. Либонь, їй подумалося, що десь отак хтось не зі своєї волі теж топчеться над стихійними могилами «тридцятих» – канавами, ровами, городами та берегами, де знайшли свій останній прихисток її батьки і братик, скошені косою форсов аної колективізації. А мені подумалось: скільки десятиліть ми годувалися з цього шматка городу, де росли в нас петрушка з щавлем, а виходить – з чиєїсь могили годувалися?! Скільки десятиліть ми з чистою, як мовиться, совістю топталися отут попід сараєм, де був останній прихисток для двох безневинно убієнних діточок?!.. І хто... Хто відповість не тільки за фізичні жертви, а й за численні психологічні травми, що відлунням прокотилися по наших долях, і відлуння те ще ловиться й нашими дітьми?!.. Коли я запиту вала свою дорослу вже доньку, що найбільше запам’яталося їй з дитинства, вона зі зволоженими очима відповідала: «По правді, оті кісточки в ямці, мамо...» «Оті кісточки в ямці», складені купкою та закопані десь під сараєм чи за вбиральнею, на спустошеному г ороді чи в запустілому вишняку, мали означати, що малих дітей було поїдено їхніми ж батьками, психіка яких не витримала випробування голодом. Одним розчерком пера писалися директиви, резолюції, постанови й розпорядження, які множилися швидше, ніж хліб дост игав на полі. Одним розчерком пера матерів, збожеволілих від голоду, пхали в чорну діру людожерства, а потім, коли Голодомор вщух трохи, їх розтикали по в’язницях – поповнювати шереги тих, хто посмів, всупереч сталінському «закону п’яти колосків», підібрат и на стерні почорнілі від дощів загублені колоски для своїх пухлих, мов подушки, дітей. І все це називалося дзвінким словом «колективізація» ... І ґ норуючи морально - психологічний резонанс радянських «нововведень» серед селянства, її перетворили в моторошний па рад погроз, знущань, арештів і непосильні для тих, хто вцілів, квоти здачі врожаю державі. Що й призвело до тотального мору українського села... Мору з його напівтваринною мораллю, канібалізмом і мовчазним прокляттям, що тихо котилося поколіннями – від вух а, так би мовити, до вуха. Моя бабуся (якої, як і дідуся, мені не судилося навіть знати) закопала десь за сараєм у своїй Тамарівці на Полтавщині (нині в складі села Сотниківка Яготинського р - ну, що на Київщині) кілька мішків буряків для своїх чотирьох діте й – враз, за один вечір, осиротілих... Бо непокірному батькові, який не хотів записуватися до колгоспу, ото такі комісари, як Сергій з фільму «Гіркі жнива» Дж. Менделюка, «втомилися» виби вати зуби й виламувати ребра, аґ ітуючи за колгосп, і десь напередодні Голоду й зовсім «забрали». Буряки були знайдені «зондер - командами» активістів, які, як і їхні начальники та комісари, чомусь здалися критику з The Washington Post «брутальною карикатурою на безсердеччя» в згадуваному вище фільмі. Бабусі, і без того вбитій горем, з чотирма дітьми на руках і з примарою голоду за ворітьми, присудили десять років ув’язнення. Відібравши хату (в ній з чистою совістю влаштували чи то колгоспну контору, чи то хату - читальню) і випхнувши так сім’ю на вулицю, влада Рад умила, як мови ться, руки й полегшено поставила жирну «галочку» в звітах. А коса Голоду поспішила довести вирок нашій бабусі до кінця, заодно підтявши і найменшого сина Могильних – маминого братика Михайлика. Ті ж, хто відсидів свій строк за ґратами й повернувся в рідні місця, був добитий мовчазним людським осудом. Одна з таких жертв була й у селі Тамарівка. Повернувшись із в’язниці до рідної домівки, ця бідолашна жінка, зовсім втративши розум, сновигала селом у пошуках своєї доні, питаючи в зустрічних дівчаток: «А ти... Ти не моя доня?..» Мо я мама розповідала мені, що стала мимовільним свідком тієї зловісної трапези в голодні 1932 — 1933: забігла до якогось двору на запах страви, що лоскотав порожній шлунок, а тітка виганяє її, щоби чавуна з рученятами, що безпомічно стирчали з нього, дівча н е помітило. А воно все одно помітило, і ця картина закарбувалася в її пам’яті чорною печаткою. Мамі довго ввижався той моторошний чавун, і як тільки у вільному продажу в СРСР
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
