Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИПЕНЬ - СЕРПЕНЬ 2018 WWW. UNWLA .ORG 19 дітьми, а тепер вже й з онуками, спілкуюся українською. — Це є праця — і фізична, і духовна, і душевна — взяти за правило, «примусити» родину вдома спілкуватися українською. В Україні також було важко не втратити ук - раїнську мову, але з інших причин. Тривалий час україномовних сприймали як меншо - вартісних, селюків і недолуг их, а українську мову — другосортною та другорядною. Тому сім’ям коштувало великих зусиль втримати українську мову бодай на рівні сім’ї та родини. На жаль, така проблема є й нині. Українцям, що оселилися в англомовному світі, також нелегко? — Першим еміґра нтам було особливо важко тут вижити, але трохи легше втри мати мову, бо перебували переважно тільки в оточенні україномовних. Нині простіше жити, але складніше з мовою та збереженням української ідентичності. Я знаю багато родин, де українську мову зберіга ють, де розмовляють нею, де виховують дітей і внуків в українських традиціях. Але я знаю і такі сім’ї, де вдома спілкуються виключно англійською. Звичайно, що дитина з такої сім’ї ніколи на навчиться мови, і навіть забуде те, що знала. І то є сумно. Але жи ття підкидає дуже обнадійливі та позитивні моменти. Років 5 тому ми з дружи - ною відпочивали на лижному курорті у New Hampshire . У готелі, де зупинилися, нас об - слуговувала худенька, низенького зросту дів - чинка, у якої на картці було написано «Ок - сана». Я з вернувся до неї по - англійськи та запитав, звідки вона – з Росії, Білорусі, Польщі чи з України? Треба було бачити, як вона на мене подивилася!.. І в хвилині витягнулася (наче підросла на цілу стопу!) та гордо й упевнено відповіла: «I am Ukrainian!» Такі мо менти засадничо скріплюють твою любов до Батьківщини. — Які почуття мали, коли закінчилося будівництво УМ ? — Там змішалися і радість, і гордість, і велике задоволення від того, що все успішно закінчилося і що ми це зробили. Кажу «ми», бо Музей зводив не я особисто, але всі разом — Ольга Гнатейко, Марійка Шуст, Дарка Бойко і всі ті люди, що давали доляри та центи на його будівництво. То були колосальні кошти — при - близно 9,5 млн дол. Для нашого українського осередку в Америці (а він засадничо малий), це вели кі гроші. І найповнішим моїм особистим почуттям і почуттям усіх людей, хто працював над зведенням Музею, була гордість від того, що ми всі разом зробили щось важливе — те, що можна залишити своїм дітям і онукам. Бо будували Музей не для себе, але заради ма й - бутнього української діяспори в Америці. Ті три почуття — радість, гордість і задоволення — усі були на найвищому рівні. — В Україні, коли пишуть про якусь ва - жливу будівлю, зокрема і приміщення му зеїв, обов’язково вказують, хто є архітектором забудови. В Америці так не заведено ? — Я маю за плечима багато років і багато результатів своєї праці, а тому не переймаюся цим. Для мене вже не важливо, чи хтось знатиме про це, чи ні. Важливим є те, що я можу подивитися в дзеркало і бути задо - воленим з тієї людин и, що на мене дивиться. І якщо я маю позитивне почуття до людини в дзеркалі, то моє життя пройшло недаремно. І це головне. Мої батьки виховували в нас скром - ність, навчали, що маємо пишатися не собою, але тим, що ми зробили. Усе залежить від виховання. Не обов’язково увіковічувати своє ім’я написаними прізвищами на паркані вла с - ного будинку та пишатися тим, що у сусідів цього немає. Треба жити так, щоб згадували твої справи. Бо чи збільшує тебе та додає тобі великого задоволення твоє ім’я, написане великим и буквами? Чи це возвеличить тебе над іншими? Мене — ні, бо цього не розумію і не поділяю. — Чи є щось особливе в проєкті Музею, що Вам найбільше подобається, і чи є те, чим Ви незадоволені ? — Звичайно, якби робив проєкт знову, то хотів би дещо змінити, бо під час його про - єктування, зважаючи на побажання замов ни - ків, я поступився деякими засадничими вимо - гами до музейних будівель. Але слово замов - ника завжди має більшу силу і моїм обов’язком було виконати те, що замовник хотів. Мені подобається зовнішній вигляд Музею, я дуже задоволений, що Музей має досить великий передпокій. Бо під час заходів, як відкриття виставок, в Музеї збирається багато людей і всім їм просторо. Я повністю задоволений кінцевим результатом, остаточним вико нан - ням мого проєкту та в цілому всім процесом. Це найбільш унікальний і важливий результат моєї кар’єри архітектора. — Дякую, п. Юрію, за цікаве інтерв’ю! Подальших Вам успіхів і радості від життя! Інтерв’ю брала редактор Л. Тополя .
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
