Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2017 WWW.UNWLA.ORG 33 СПОГАДИ ПРО ЖИТТЯ МОЄЇ РОДИНИ Я народилася в Росії, в родині репре- сованих ворогів України. Брат моєї матері Шейгец Ілько (1920-го р. н.) був в УПА з часів її створення. У 1939-му р., коли совєцькі війська прийшли на західні землі України, відразу за- працювала «машина» смерті: почалися ареш- ти, пограбування. Часто за українцями приїж- джали вночі: оточували хати та забирали те, що можна було конфіскувати — майно, коні, коро- ви, золото, а також арештовували молодих лю- дей. В одну з таких ночей забрали й Ілька, як хазяйського сина (моя бабуся мала 4 дочки і од- ного сина). Дідусь, який у 1928-му р. поїхав на заробітки і через 10 років повернувся в Україну, хотів забрати Ілька з собою в Америку (боявся, що в Україні буде війна). Але бабуня Анна не повірила: «Звідки тобі знати, що буде? Ми ні- кому зла не робили, чому нас мають вбити? Як забереш Ілька, хто працюватиме в полі?». Дідо не зміг переконати бабусю, про що вона потім шкодувала. Але за золото, що привіз дідо, ви- купила сина з тюрми. Ілько спочатку перехо- вувався в криївці, а потім (у 1939-му р.) з та- кими, як сам, створив військове угрупування та став «довбушівцем». У 1944-му р., коли знову повернулися совєти, Ілько відмовився переселятися. Моска- лі ж різними способами знищували непокір- них: одних підкуплювали, інших «розкуркулю- вали» та силою забирали в Сибір, а частину відразу вбивали. Цікавими були описи майна, що його москалі забирали у родин. Ось один з таких (за матеріялами архіву): 1 кг картоплі, 1 кг жита, 1 кг пшениці, о,5 кг гречки... Бабця постійно згадувала три корови, кожна з яких давала 10 л молока за один раз, а батько не міг забути свої сиві коні, що були красенями на всю округу. У той час обкрадали та нищили звичай- них українців, що своєю працею заробляли хліб насущний. Так, у нашій родині на початку вста- новлення совєцької влади було 53 члени, а пі- сля війни вціліли лише четверо дівчат. Усю родину Ілька в 1944-му р. вислали на важкі ро- боти в Сибір, де взимку було до — 50 ̊ С морозу. Забрали їх уночі, посадили в вагони й повезли. Не всі доїхали до місця призначення. Тих, хто помирав у дорозі, викидали біля колії, а далі їх розтягували хижаки. Десь там залишилася і моя старша сестра... Важко було українцям виживати серед снігу на мерзлій землі. Та ще й з серцями, травмованими образою — за ба- жання бути незалежними, за віру й любов до України їх катували, не давали жити в своїй країні, в своєму селі, в своїй родині. Про життя в Сибіру я пам’ятаю мало, бо була малою. Згадується, як я загубилася в тайзі і як мене, напівсонну, оглядав ведмідь; як через деякий час знайшов лісник і вивів до поселення. А ще не покидає відчуття того, що тайга велика та непривітна. І «говорить» мовою українською, інгуською, німецькою, польською, румунсь- кою — усіх тих людей, яких туди виселили. Дуже раділи, коли дочекалися дозволу на повернення в Україну. Але зустріли нас не привітно. На місці батьківської хати голова сільради збудував свою, а люди нас не пам’я- тали. Ми не мали ні житла, ні городу, ні праці. Поневіряння почалося з того, що нас, як воро- гів народу, не хотіли приписувати. Батькам бу- ло нелегко, а нас, дітей, ще й били. Особливо ображало, коли в нас кидали каміння. Запа- м’ятався випадок, через який нашу сім’ю знову виселили з села. Як часто бувало, мене й сестру того дня закидали камінням і вцілили сестрі в голову. Я, розсердившись, ту саму каменюку кинула назад. На лихо, влучила в око синові голови сільської ради. Обійшлося тільки синяком, але нас знову виселили та відправили «на хімію» в м. Новий Розділ — на шкідливе сірчане родовище, де працювали переважно ті, хто повертався з Сибіру, або такі, як ми. Щодо Ілька, то у 1953-му р. москалі вислідили криївку під Львовом, де він був, та забрали його вдруге — тепер вже як бандита, бо він мав при собі зброю. Моя мама плакала все життя за братом, за своєю мамою та сестрами, що були вивезені до Росії й Німеччини. Далі у моєму житті були школа, робота санітаркою в лікарні (коли виповнилося 16 років), навчання в Дніпрі... А ще — заміна грошей у 1990-му р., коли нас в черговий раз «пограбувала» держава. І дуже прикро, що вже й за вільної України людей продовжують грабувати (у різний спосіб) та вводять в оману. Тих, хто це безсоромно робить, хочеться запитати, чи вони не бояться кари та докорів сумління? А також поцікавитися у провладних мужів, чи вони все роблять для того, щоб зробити життя українців безпечним, зупинити війну в Україні, примусити ворога виконати Мінські домовленості? І то добре, що не всі українці піддаються омані, а виступають проти неправди та боронять не тільки свою Бать- ківщину, але і Европу від російської аґресії. Марія Коваленко , 67-й Відділ СУА, Округа Філядельфія.
Page load link
Go to Top