Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2017 WWW.UNWLA.ORG 33 СПОГАДИ ПРО ЖИТТЯ МОЄЇ РОДИНИ Я народилася в Росії, в родині репре- сованих ворогів України. Брат моєї матері Шейгец Ілько (1920-го р. н.) був в УПА з часів її створення. У 1939-му р., коли совєцькі війська прийшли на західні землі України, відразу за- працювала «машина» смерті: почалися ареш- ти, пограбування. Часто за українцями приїж- джали вночі: оточували хати та забирали те, що можна було конфіскувати — майно, коні, коро- ви, золото, а також арештовували молодих лю- дей. В одну з таких ночей забрали й Ілька, як хазяйського сина (моя бабуся мала 4 дочки і од- ного сина). Дідусь, який у 1928-му р. поїхав на заробітки і через 10 років повернувся в Україну, хотів забрати Ілька з собою в Америку (боявся, що в Україні буде війна). Але бабуня Анна не повірила: «Звідки тобі знати, що буде? Ми ні- кому зла не робили, чому нас мають вбити? Як забереш Ілька, хто працюватиме в полі?». Дідо не зміг переконати бабусю, про що вона потім шкодувала. Але за золото, що привіз дідо, ви- купила сина з тюрми. Ілько спочатку перехо- вувався в криївці, а потім (у 1939-му р.) з та- кими, як сам, створив військове угрупування та став «довбушівцем». У 1944-му р., коли знову повернулися совєти, Ілько відмовився переселятися. Моска- лі ж різними способами знищували непокір- них: одних підкуплювали, інших «розкуркулю- вали» та силою забирали в Сибір, а частину відразу вбивали. Цікавими були описи майна, що його москалі забирали у родин. Ось один з таких (за матеріялами архіву): 1 кг картоплі, 1 кг жита, 1 кг пшениці, о,5 кг гречки... Бабця постійно згадувала три корови, кожна з яких давала 10 л молока за один раз, а батько не міг забути свої сиві коні, що були красенями на всю округу. У той час обкрадали та нищили звичай- них українців, що своєю працею заробляли хліб насущний. Так, у нашій родині на початку вста- новлення совєцької влади було 53 члени, а пі- сля війни вціліли лише четверо дівчат. Усю родину Ілька в 1944-му р. вислали на важкі ро- боти в Сибір, де взимку було до — 50 ̊ С морозу. Забрали їх уночі, посадили в вагони й повезли. Не всі доїхали до місця призначення. Тих, хто помирав у дорозі, викидали біля колії, а далі їх розтягували хижаки. Десь там залишилася і моя старша сестра... Важко було українцям виживати серед снігу на мерзлій землі. Та ще й з серцями, травмованими образою — за ба- жання бути незалежними, за віру й любов до України їх катували, не давали жити в своїй країні, в своєму селі, в своїй родині. Про життя в Сибіру я пам’ятаю мало, бо була малою. Згадується, як я загубилася в тайзі і як мене, напівсонну, оглядав ведмідь; як через деякий час знайшов лісник і вивів до поселення. А ще не покидає відчуття того, що тайга велика та непривітна. І «говорить» мовою українською, інгуською, німецькою, польською, румунсь- кою — усіх тих людей, яких туди виселили. Дуже раділи, коли дочекалися дозволу на повернення в Україну. Але зустріли нас не привітно. На місці батьківської хати голова сільради збудував свою, а люди нас не пам’я- тали. Ми не мали ні житла, ні городу, ні праці. Поневіряння почалося з того, що нас, як воро- гів народу, не хотіли приписувати. Батькам бу- ло нелегко, а нас, дітей, ще й били. Особливо ображало, коли в нас кидали каміння. Запа- м’ятався випадок, через який нашу сім’ю знову виселили з села. Як часто бувало, мене й сестру того дня закидали камінням і вцілили сестрі в голову. Я, розсердившись, ту саму каменюку кинула назад. На лихо, влучила в око синові голови сільської ради. Обійшлося тільки синяком, але нас знову виселили та відправили «на хімію» в м. Новий Розділ — на шкідливе сірчане родовище, де працювали переважно ті, хто повертався з Сибіру, або такі, як ми. Щодо Ілька, то у 1953-му р. москалі вислідили криївку під Львовом, де він був, та забрали його вдруге — тепер вже як бандита, бо він мав при собі зброю. Моя мама плакала все життя за братом, за своєю мамою та сестрами, що були вивезені до Росії й Німеччини. Далі у моєму житті були школа, робота санітаркою в лікарні (коли виповнилося 16 років), навчання в Дніпрі... А ще — заміна грошей у 1990-му р., коли нас в черговий раз «пограбувала» держава. І дуже прикро, що вже й за вільної України людей продовжують грабувати (у різний спосіб) та вводять в оману. Тих, хто це безсоромно робить, хочеться запитати, чи вони не бояться кари та докорів сумління? А також поцікавитися у провладних мужів, чи вони все роблять для того, щоб зробити життя українців безпечним, зупинити війну в Україні, примусити ворога виконати Мінські домовленості? І то добре, що не всі українці піддаються омані, а виступають проти неправди та боронять не тільки свою Бать- ківщину, але і Европу від російської аґресії. Марія Коваленко , 67-й Відділ СУА, Округа Філядельфія.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
