Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
10 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЧЕРВЕНЬ 2016 Любом ира Ґайовськ а-Бойк о НАГОРОДА Спогад з подій 1944 року, Австрія Друга світова війна як символ щоден- них страждань. Тільки одні летунські налети були жахом для людей, а для підлітка ставали травматичним пережиттям. Думки про смерть та уяви загинути під вантажем зруйнованих будинків були страшними. Жахом були і ті низько літаючі літаки, які обстрілювали все, що подавало ознаки життя. Навіть худобина в полі не була без небезпеки, а що вже говорити про людину. Тоді ми жили в місті St. Michael by Leo- ben, Австрія, винаймаючи малу кімнатку на три родини з одинадцяти осіб в багатого “bauera” з величезним господарством. Господар мав багато челяді, що складалася з французьких військовополонених, що виконували найтяжчі роботи, та «остарбайтерів» для обслуги. Господарство було розлоге, величезні забудівлі під червоною дахівкою, що справляли враження шпиталів або військових приміщень. Та й справді, на той час там квартирувала верхівка німецької частини з охороною, тому біля будинків завжди було багато авт. Одного погідного пополудня я з дозволу тети взяла з собою трьохлітню кузинку Оленочку на подвір’я. Ми часто бавилися з нею чи в садку, чи на веранді, а в дощову погоду у просторій їдальні, якщо діставали дозвіл, як велику ласку. Тета радо погодилася, бо це давало їй змогу щось зробити, а Оленка була цікавою і рухливою дитиною, вимагаючи постійної уваги. Сад, хоча вже подував хо- лодком, приваблював до себе тими чудовими фарбами ранньої золотої осені. Ми почали збирати чудові різноманітні листочки кольорів дорогоцінних каменів, бігали поміж деревами, бавились схованки за широкими плахтами постелі, які розвішали робітниці на довжезних шнурах. Наші забави та дитячий сміх перервав наглий гуркіт літаків, що дикими хижими велетнями з’явились над нашими головами, а по дахах будинків із страшним брязкотом по- сипались кулі. Втікати, чи десь сховатись не було часу. Я схопила Оленку, обвинула своїм светерком і впала на траву, прикриваючи її своїм, а в той час ще невеликим, тілом. Кулі нестримно свистіли навкруг нас, а я тільки благально молилася і просила Матінку Божу, щоби куля, яка пройде крізь мене, не опинилась в Оленці. Я вірила, що як міцно напружу своє тіло, то куля застрягне в мені. А Оленка сміялася, думаючи, що це якась гра, то не плакала, а тільки нарікала, кажучи: «Посюнька, ти тиснесь мене дюзє-дюзє.» Літаки так, як швидко появились, так і зникли, наробивши шкоди. З будинків по- вибігали мешканці та військові. Мої та Олен- чині батьки плакали з радощів, побачивши нас живими, вірили, що сталось якесь чудо. Дивувались, що я, досить ще малолітня дитина, не розгубилася в страшній тривозі, а здогадалася, як врятувати нам життя. Піднявшись з землі, я побачила на- вколо нас сліди куль, один біля голови, а два біля ніг. А я в той час тривоги думала не так про себе, як про Оленчину маму. Старшини і вояки оправдувались, чому не вибігли до нас з допомогою, говорили, що якби залоги літаків побачили військові мундири, то ще більше сплюндрували б оселю. Один із старшин підійшов до мене і сказав, що мені належиться нагорода за від- вагу, посвяту та мужню поставу у великій небезпеці. Зате вуйко дорікнув мені, що, мовляв, нам треба було бавитись на веранді або в кухні, там теж є досить місця і свіжого повітря. В цей час до нас прибігла властителька і з плачем сказала, що з їдальні і веранди залишилась одна руїна – вікна вибиті, меблі, а головне, довжезний стіл для челяді посічений кулями, як решето. А білизна, що висить на шнурах, більше нагадує сітку для відбиванки. З червоної дахівки залишились одні черепки. Але головне те, що люди всі живі. На це військовик з повагою промовив: «Як я вже сказав, що цій малій дівчинці на- лежиться військова нагорода!» і вручив мені величезну шоколядку. А я подумала, що ми всі отримали високу нагороду, залишившись живими в цьому пекельному вогні і нагорода ця від Бога. Кожен день в той час був нам дарований як нагорода.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
