Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
18 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2015 70-лі ття таборів Ді -Пі Коли у травні 1945 р. закінчилась Друга світова війна, на терені Німеччини опинились сотні тисяч втікачів, не так від німецько- совєтського фронту, як від більшовиків, від совєтської влади. Були це українці, поляки, росіяни, білоруси, латиші, естонці та литовці. Переживши бомбардування і злидні, різними засобами тягнулись на Захід, до більших міст, подалі від совєтів. Ми з мамою і ще з десяток українських родин пережили кінець війни у маленькому німецькому містечку Кальтенек. Було літо і тому втікачі жили дуже час- то на свіжому повітрі – на площах, на подві- р’ях шкіл і господарок, в різних бараках. Жили з того, що продавали місцевим німцям різні речі, які захопили ще рік тому з дому – одяг, біжутерію, а також зареєструвавшись у місце- вій міській чи сільській управі – діставали т.зв. приділові картки і могли на них дістати трохи хліба, сиру, крупи... Одного дня ми з мамою та ще кілька українців з Кальтенеку зорганізували тягарове авто і поїхали до найближчого більшого міста Пассав. Там був Український допомоговий ко- мітет, і ми хотіли дістати в ньому якісь інфор- мації і поради, що далі робити, бо альянти дозволяли совєтським воякам їздити поміж втікачами і намовляти їх вертатись додому. Aльянти були певні, що всі з радістю будуть повертатися. Але так не було. В деяких місце- востях брали до вагонів людей насильно, бо альянти не розуміли, що ми не хочемо повер- татися „на родіну”. Поки мама стояла в черзі до урядовців Комітету, я захоплено з високого берега по- дивляла широкі три ріки, які саме в Пассав сходились в одну, а це: Дунай, Інн і Ільз. Ще пішла на центральну площу, де стояла старо- винна катедра св. Cтефана, на жаль, зачинена. Пассав залишився в моїх споминах прекрас- ним середньовічним містечком, як з гравюр Дюрера. І чому я досі його знову не відвідала? Може, підсвідомо боялась побачити там тепер високі хмародери, кіоски з сувенірами, ресто- рани... В Комітеті ми довідались, що у великих містах творяться табори для втікачів, і най- краще добиратись до них. Ми так і зробили. Кілька родин склались грішми, найняли шо- фера з тягаровим автом і поїхали до старо- винного міста Aвґсбурґу, де вже був табір для українців – „Зомме Касерне”. Був якийсь міжнародний закон, що колишні совєтські громадяни (до 1939 р.) повинні повертатися до CCCР, але ж вони не хотіли, бо знали що їх чекає. Люди з Великої України особливо боялись, і при допомозі галичан часто міняли свої прізвища на чисто галицькі та подавали фіктивні місця наро- дження та праці. Навіть вже пізніше, коли були табори Ді-Пі, одного разу в нашому та- борі заповіли голосником, що наступного дня прибуде до табору совєтська делеґація і буде записувати всіх, хто схоче, повертатись додо- му. Управа радилa втікачам сидіти в кімнатах. Люди так і зробили. Таборова площа опустіла, всі в той час були в кімнатах, навіть вікна поза- слонювали коцами і простиралами, і з деяким страхом дивились на таборову площу тільки через шпарки. Cовєтська делеґація прийшла в асисті урядовців UNRRA і через гучномовець заохочувала людей вертатись додому. Ніхто не показався і вони по якомусь часі від’їхали. Cтворена в 1943 р. англійцями, амери- канцями і французами організація UNRRA (United Nations Relief and Reparation Admin- istration), а згодом ІRО (International Refugee Organization), які мусіли щось з нами зробити, бо ж ті втікачі – це були не тільки чоловіки, але і жінки, і діти. UNRRA почала творити табори в колишніх німецьких касарнях, які були в багатьох містах. Табори організовували за національністю, і це було частиною їх успі- ху. Втікачів називали „дісплейсд персонс” (пе- реміщені особи), або скорочено Ді-Пі. До тих таборів вже в травні – червні 1945 р. почало з’їжджатись дуже багато людей. Були це саміт- ні чоловіки, подружжя з дітьми, жінки, а також молоді хлопці й дівчата, яких німці насильно повивозили до Німеччини на робо- ти. Табори зорганізовано дуже добре – адмі- ністація, поліція, установи, школи – все було в руках „діпістів”, а представники UNRRA чи ІRО мали тільки нагляд, доставляли харчі, коци, спортовий виряд і т.п. Жили ми по кілька родин у великих кімнатах, переділених військовими коцами. Загальна кухня давала нам сніданки, обіди й вечері, учням давали ще і вітаміни, а маленьким дітям напевно ще щось спеціяльне. Час від часу американці переводили т.зв. скрінінґи, де треба було знову і знову розказувати свою життєву історію, показувати документи, вияснювати все. Також час від часу щепили нас проти тифу. В червні 1945 р. творились табори, а у вересні в таборах вже працювали садочки,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
