Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
18 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ВЕРЕСЕНЬ 2015 70-лі ття таборів Ді -Пі Коли у травні 1945 р. закінчилась Друга світова війна, на терені Німеччини опинились сотні тисяч втікачів, не так від німецько- совєтського фронту, як від більшовиків, від совєтської влади. Були це українці, поляки, росіяни, білоруси, латиші, естонці та литовці. Переживши бомбардування і злидні, різними засобами тягнулись на Захід, до більших міст, подалі від совєтів. Ми з мамою і ще з десяток українських родин пережили кінець війни у маленькому німецькому містечку Кальтенек. Було літо і тому втікачі жили дуже час- то на свіжому повітрі – на площах, на подві- р’ях шкіл і господарок, в різних бараках. Жили з того, що продавали місцевим німцям різні речі, які захопили ще рік тому з дому – одяг, біжутерію, а також зареєструвавшись у місце- вій міській чи сільській управі – діставали т.зв. приділові картки і могли на них дістати трохи хліба, сиру, крупи... Одного дня ми з мамою та ще кілька українців з Кальтенеку зорганізували тягарове авто і поїхали до найближчого більшого міста Пассав. Там був Український допомоговий ко- мітет, і ми хотіли дістати в ньому якісь інфор- мації і поради, що далі робити, бо альянти дозволяли совєтським воякам їздити поміж втікачами і намовляти їх вертатись додому. Aльянти були певні, що всі з радістю будуть повертатися. Але так не було. В деяких місце- востях брали до вагонів людей насильно, бо альянти не розуміли, що ми не хочемо повер- татися „на родіну”. Поки мама стояла в черзі до урядовців Комітету, я захоплено з високого берега по- дивляла широкі три ріки, які саме в Пассав сходились в одну, а це: Дунай, Інн і Ільз. Ще пішла на центральну площу, де стояла старо- винна катедра св. Cтефана, на жаль, зачинена. Пассав залишився в моїх споминах прекрас- ним середньовічним містечком, як з гравюр Дюрера. І чому я досі його знову не відвідала? Може, підсвідомо боялась побачити там тепер високі хмародери, кіоски з сувенірами, ресто- рани... В Комітеті ми довідались, що у великих містах творяться табори для втікачів, і най- краще добиратись до них. Ми так і зробили. Кілька родин склались грішми, найняли шо- фера з тягаровим автом і поїхали до старо- винного міста Aвґсбурґу, де вже був табір для українців – „Зомме Касерне”. Був якийсь міжнародний закон, що колишні совєтські громадяни (до 1939 р.) повинні повертатися до CCCР, але ж вони не хотіли, бо знали що їх чекає. Люди з Великої України особливо боялись, і при допомозі галичан часто міняли свої прізвища на чисто галицькі та подавали фіктивні місця наро- дження та праці. Навіть вже пізніше, коли були табори Ді-Пі, одного разу в нашому та- борі заповіли голосником, що наступного дня прибуде до табору совєтська делеґація і буде записувати всіх, хто схоче, повертатись додо- му. Управа радилa втікачам сидіти в кімнатах. Люди так і зробили. Таборова площа опустіла, всі в той час були в кімнатах, навіть вікна поза- слонювали коцами і простиралами, і з деяким страхом дивились на таборову площу тільки через шпарки. Cовєтська делеґація прийшла в асисті урядовців UNRRA і через гучномовець заохочувала людей вертатись додому. Ніхто не показався і вони по якомусь часі від’їхали. Cтворена в 1943 р. англійцями, амери- канцями і французами організація UNRRA (United Nations Relief and Reparation Admin- istration), а згодом ІRО (International Refugee Organization), які мусіли щось з нами зробити, бо ж ті втікачі – це були не тільки чоловіки, але і жінки, і діти. UNRRA почала творити табори в колишніх німецьких касарнях, які були в багатьох містах. Табори організовували за національністю, і це було частиною їх успі- ху. Втікачів називали „дісплейсд персонс” (пе- реміщені особи), або скорочено Ді-Пі. До тих таборів вже в травні – червні 1945 р. почало з’їжджатись дуже багато людей. Були це саміт- ні чоловіки, подружжя з дітьми, жінки, а також молоді хлопці й дівчата, яких німці насильно повивозили до Німеччини на робо- ти. Табори зорганізовано дуже добре – адмі- ністація, поліція, установи, школи – все було в руках „діпістів”, а представники UNRRA чи ІRО мали тільки нагляд, доставляли харчі, коци, спортовий виряд і т.п. Жили ми по кілька родин у великих кімнатах, переділених військовими коцами. Загальна кухня давала нам сніданки, обіди й вечері, учням давали ще і вітаміни, а маленьким дітям напевно ще щось спеціяльне. Час від часу американці переводили т.зв. скрінінґи, де треба було знову і знову розказувати свою життєву історію, показувати документи, вияснювати все. Також час від часу щепили нас проти тифу. В червні 1945 р. творились табори, а у вересні в таборах вже працювали садочки,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
