Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
24 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2015 сніги, варили йому бараболю в лушпині, мочили в теплій воді сухий хліб, годуючи та доглядаючи свого «пацієнта». Під весну лелека почав виходити на подвір’я, бігаючи за нами. Але коли сонечко почало добре пригрівати, ми вирішили, що час його вивести на сіножать, бо почули десь за хмарами далекий лелечий клекіт. Серед свіжо-зелених трав гордо стояв наш друг – лелека, легенько помахував широкими здоровими крилами і дивився, як навкруг нього злітались побратими, вітаючи його своїм привітним клекотінням. ... Знову прийшла осінь, а на нашій сіножаті на цей раз не залишилося ні одного лелеки. А спогади з юності завжди повертаються... Любомира Ґайовська Бойко. Ця розповідь в пам’ять мого любого і незабутнього мужа і друга св.п. Ореста Бойка та його щирого приятеля, св.п. д-ра Мирослава Грещишина. _____________________________ Вибір – жити Відпочивали ми влітку на березі озера. В шатрах, без жодної комунікації (телефонів, телебачення, радіо). Дні були чудові, вечори спокійні. Після вечері збиралися біля вогни- ща, кожен зі своїм солодким цукром на вист- руганій з дерева паличці і під теплий відблиск вогню, котрий лагідно торкався наших облич, всі заспокоювалися, занурившись у власні думки. Наші щоденні вечірні щирі розмови були не просто розмовами, а роздумами. Не- вимушені питання, що задавалися мною, від- повідали за чергою. Нас двоє були дорослими, інші – діти-підлітки. В один зоряно-спокійний вечір я запитала у всіх, про що кожен з них запитав би у Бога, коли б йому випала нагода Його побачити? Після короткої мовчанки май- же всі хотіли б дізнатися, як перша людина з’явилася в цьому світі і чи можна було б по- бачити, як створювався світ? І тільки один підліток запитав, чи ми, людство, не є мертві тепер? Після цього питання всі немов застигли з солодким цукром в устах. Адже, ми, знаючи «Вірую», віруємо і чекаємо життя вічного. Після гарного таборового відпочинку, повернувшись додому, до буднів життя з їх щоденними турботами та особистими пробле- мами, в мене не виходило з голови оте запи- тання хлопця-підлітка, яке наводило на думку про те, що немає більшої проблеми серед людства, ніж хвороби, що ведуть до смерті. Ці думки спонукали мене написати вірш, присвя- тивши його жінці, союзянці, надзвичайній Людині, якій лікарі поставили діягноз – рак. Прийняла опромінення... Не хотілось жити. Але віра, віра в Бога, у життя вічне допомогло їй зробити вибір. Вибір – жити! Чи жива я тепер – Не знаю... Чи це – рай на Землі – Не знаю... Якщо мертва тепер – То знаю... Мертвою бути тепер – Вибираю! Мертва тоді, коханий, коли можу тебе я – Обняти... Тепло і ласку від тебе – Прийняти... Коли буду жива, то – Не знаю... Чи почую ніжні слова твої: – Кохаю... Ти даруєш квіти мені, бо Знаєш... Адже думки мої ти Читаєш... Що живу з тобою в раю – Це я знаю... Бо кращого тебе в цілому світі – Немає... Ірина Легун, членка 125-го Відділу СУА.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
