Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
12 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2015 Зліва: Таня Абрамова, волонтер Лєна Власенко, Орися Сорока, відеорепортер Марія Сорока. «Коли Рому забрали, то молодшому було 8 місяців, а старшому – майже 2 рочки. Коли він дзвонив, то постоянно істерики, обіди, бо чому папи немає. А коли він загинув, то взагалі... Я на похорон їх не брала. Пізніше привела на могилку, кажу: “Діти, тут наш папа похований. Він на небі, з Богом.” А вони: ”Не треба неба, не треба Бога...”. Меншому зараз 2 рочки, то його перві слова зранку “Папа Льом- чик на небі, папуля, прівєт”. То молодшому легше, він до мене більше прив’язаний, а стар- шому набагато важче це переносити. “Мама, заспівай папулину пісню”, – він всі мєлочі па- м’ятає – як Рома їжачка йому приносив, як на дерево висаджував. Каже мені: “Мама, мені вже так тяжко. Я вже так втомився, що він на небі. Коли він до нас прийде?” Ось це приїхали ми у Львів. Це хтось з житомирських волонтерів кинув заявку – і на сім днів пригласили нас в пансіонат, що всі сім’ями там – папа, мама, діти. Такі, як в мене. То вони як побачили, то питають: ”А де наш папа? Мама, ми вже так довго ждемо...”. Ту ситуацію взнали, хто ми і що ми. Адміністра- тори, офіціанти їх такою любов’ю окружили, вони їх на руках носили. Забулися, переклю- чилися діти мої. А так – тяжко. Вихователі з садочка говорять: ”Як мами дітей забирають, то нічого. А як папи, то менший може заплакати “Папи Льоми немає”, а старший начинає нєрвнічати, ховається, ні з ким не говорить, ховає це все в собі. Чесно кажучи, до сіх пор не можу зми- ритися, що його і нема, і не буде. Бо жили спокійно собі, нормальним життям сімейним, а це такі передряги. Мало того, що осталася з двома дітьми, то ще мєстна власть задовбує – не дають спокійно жити. Десять місяців я добивалася Орден за мужність 3-го ступеня. Через Міністерство Оборони, через Генераль- ний Штаб. Слава Богу, що мене вже там всі знають, то добилась. Як в мене Рому забрали, дитячі гроші відмінили, потім Рому вбили, то я не могла добитись документів – то не з тої часті, то з ошибками. Як він загинув 28 липня, то я аж в грудні получила документи. Самі понімаєте, коли я оформила цю пенсію. Без мами би не вижила. Мені обідно, що ці мєсні власті не ці- нують наших хлопців. Їм настільки наплєвать. Я їм відкрито сказала (вони прослуховують мій телєфон): “Ви не цікавитеся, де ми живе- мо, в яких умовах. Коли ви перед виборами не дасте квартири (бо перед виборами всі гроші закопуються в площадки, і зовсім не стільки тратиться, скільки вони показують), то буде бунт. Бо вже дуже багато таких як я.” Я вдова, а він (мер Бердичева Мазур) до мене присилає учасників бойових дій, яких під себе підстроїв, щоб я не була така смілива. То їм ще хватає наглості угрожати. Я сказала: “Хлопці, ви мене мовчати не заставите, я вам устрою бунт. І вам прийдеться всім загиблим найти і дати квар- тири. А то на продажі стоять, а мені отписки, що нема». Чи мають ці люди совість? Не хотілося б бачити такі факти в Україні, хотілося б вірити, що все зло минулого зникло з лиця землі, що маємо ворога тільки на сході країни. Але в кожному конкретному випадку пост- раждалої сім’ї бачиш, що не тільки війна б’є по Україні, але і безвідповідальність, розбеще- ність керівництва держави і чиновників є не меншим злом на шляху України в майбутнє. І демонструючи нашу підтримку Президенту, коли він перебуває закордоном, не забуваймо запитати його, чи він зробив все, щоб подо- лати ці потворні явища в Україні. На фоні темряви світло завжди яскра- віше. «В воєнкоматі – чужі люди, але пішли мені назустріч, допомогли, – продовжує Таня. – Пригласили мене на роботу фінансистом, соціальна робота. Веду таких, як я – учасників воєнних дій, загиблих. Чим можу, помагаю, направляю, бо сама така, мені це діло небез- разлічно, добиваюсь хлопцям, воюю, ругаюсь, відверто кажучи, з управлінням праці, совбе- зами. Тому що всі документи є, а хлопцям просто не дають учасника воєнних дій.» Продовження в насту пному числі.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
