Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
12 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2015 Зліва: Таня Абрамова, волонтер Лєна Власенко, Орися Сорока, відеорепортер Марія Сорока. «Коли Рому забрали, то молодшому було 8 місяців, а старшому – майже 2 рочки. Коли він дзвонив, то постоянно істерики, обіди, бо чому папи немає. А коли він загинув, то взагалі... Я на похорон їх не брала. Пізніше привела на могилку, кажу: “Діти, тут наш папа похований. Він на небі, з Богом.” А вони: ”Не треба неба, не треба Бога...”. Меншому зараз 2 рочки, то його перві слова зранку “Папа Льом- чик на небі, папуля, прівєт”. То молодшому легше, він до мене більше прив’язаний, а стар- шому набагато важче це переносити. “Мама, заспівай папулину пісню”, – він всі мєлочі па- м’ятає – як Рома їжачка йому приносив, як на дерево висаджував. Каже мені: “Мама, мені вже так тяжко. Я вже так втомився, що він на небі. Коли він до нас прийде?” Ось це приїхали ми у Львів. Це хтось з житомирських волонтерів кинув заявку – і на сім днів пригласили нас в пансіонат, що всі сім’ями там – папа, мама, діти. Такі, як в мене. То вони як побачили, то питають: ”А де наш папа? Мама, ми вже так довго ждемо...”. Ту ситуацію взнали, хто ми і що ми. Адміністра- тори, офіціанти їх такою любов’ю окружили, вони їх на руках носили. Забулися, переклю- чилися діти мої. А так – тяжко. Вихователі з садочка говорять: ”Як мами дітей забирають, то нічого. А як папи, то менший може заплакати “Папи Льоми немає”, а старший начинає нєрвнічати, ховається, ні з ким не говорить, ховає це все в собі. Чесно кажучи, до сіх пор не можу зми- ритися, що його і нема, і не буде. Бо жили спокійно собі, нормальним життям сімейним, а це такі передряги. Мало того, що осталася з двома дітьми, то ще мєстна власть задовбує – не дають спокійно жити. Десять місяців я добивалася Орден за мужність 3-го ступеня. Через Міністерство Оборони, через Генераль- ний Штаб. Слава Богу, що мене вже там всі знають, то добилась. Як в мене Рому забрали, дитячі гроші відмінили, потім Рому вбили, то я не могла добитись документів – то не з тої часті, то з ошибками. Як він загинув 28 липня, то я аж в грудні получила документи. Самі понімаєте, коли я оформила цю пенсію. Без мами би не вижила. Мені обідно, що ці мєсні власті не ці- нують наших хлопців. Їм настільки наплєвать. Я їм відкрито сказала (вони прослуховують мій телєфон): “Ви не цікавитеся, де ми живе- мо, в яких умовах. Коли ви перед виборами не дасте квартири (бо перед виборами всі гроші закопуються в площадки, і зовсім не стільки тратиться, скільки вони показують), то буде бунт. Бо вже дуже багато таких як я.” Я вдова, а він (мер Бердичева Мазур) до мене присилає учасників бойових дій, яких під себе підстроїв, щоб я не була така смілива. То їм ще хватає наглості угрожати. Я сказала: “Хлопці, ви мене мовчати не заставите, я вам устрою бунт. І вам прийдеться всім загиблим найти і дати квар- тири. А то на продажі стоять, а мені отписки, що нема». Чи мають ці люди совість? Не хотілося б бачити такі факти в Україні, хотілося б вірити, що все зло минулого зникло з лиця землі, що маємо ворога тільки на сході країни. Але в кожному конкретному випадку пост- раждалої сім’ї бачиш, що не тільки війна б’є по Україні, але і безвідповідальність, розбеще- ність керівництва держави і чиновників є не меншим злом на шляху України в майбутнє. І демонструючи нашу підтримку Президенту, коли він перебуває закордоном, не забуваймо запитати його, чи він зробив все, щоб подо- лати ці потворні явища в Україні. На фоні темряви світло завжди яскра- віше. «В воєнкоматі – чужі люди, але пішли мені назустріч, допомогли, – продовжує Таня. – Пригласили мене на роботу фінансистом, соціальна робота. Веду таких, як я – учасників воєнних дій, загиблих. Чим можу, помагаю, направляю, бо сама така, мені це діло небез- разлічно, добиваюсь хлопцям, воюю, ругаюсь, відверто кажучи, з управлінням праці, совбе- зами. Тому що всі документи є, а хлопцям просто не дають учасника воєнних дій.» Продовження в насту пному числі.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
