Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
10 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2015 Ще з козацьких часів збереглися в нашого жіноцтва гени вміти дати раду в родині і громаді, коли козаки воювали. розказала волонтер Анна-Луїза Полякова. – Ми маємо інформацію про загиблих і зразу відвідуємо сім’ї з питанням, чи потрібна допо- мога. А у відповідь чуємо, що нічого не треба. Але ми все-одно приходимо до них, розмов- ляємо, і з часом жінки починають довіряти нам свої проблеми, в них з’являється віра, що вони не одинокі зі своєю бідою, і що ми їм допоможемо вирішити хоч частину проблем.» Так, на державному рівні прийняті програми забезпечення сімей загиблих в АТО пенсією на дітей, житлом чи земельною ділян- кою, впроваджуються пункти психологічної допомоги постраждалим в АТО. Але в реаль- ному житті довід- ки про загибель чоловіка в АТО десь губляться в бюрократичній машині; дістати обіцяну постано- вою Верховної Ра- ди квартиру ко- лишнім воїнам чи їх сім’ям вдається або тим, хто попав на чесного голову міськради чи сіль- ради, або, якщо зумів пригрозити добре чи- новнику і той злякався; психологи з багато- річним досвідом роботи не викликають довіри у воїнів, що вернулись з АТО – виявляється, не того їх вчили... І сам Бог в цій ситуації певне посилає своїх ангелів – волонтерів. Я була не вражена, а просто шокована, скільки профе- сіоналізму виявляють мої дві знайомі Лєна Власенко і Анна-Луїза Полякова, обговорю- ючи всі проблеми, з якими не може наразі впоратися неповоротка і нереформована до кінця державна машина. Напевне, ще з ко- зацьких часів збереглися в нашого жіноцтва гени вміти дати раду в родині і громаді, коли козаки воювали. Коли ми заходили до сімей, волонтерки ставили питання: чи ви подали документи на приватизацію квартири, в якій живете, (радянських часів конурку з двома кімнатками 6 на 7 метрів і газовою плиткою в спільному темному коридорі – так живуть сім’ї простих солдатів. «Бо поки виділять за зако- ном нову квартиру, ще ту можна втратити,» – зі знанням справи пояснює мені Анна-Луїза.) Чи знаєте, що кожної другої суботи в ляль- ковому театрі відбуваються безплатні вистави для дітей воїнів АТО? Чи потрібно шкільне приладдя, одяг для дітей? Чи знаєте про без- платні путівки?... Відчувалося, що кожен асп- ект життя сім’ї, в якому можливо допомогти, є під контролем волонтерок. А ще бачила, з якою радістю розмовляють з ними діти, – волонтерки і для них мають веселе слово і підтримку. Ольга втратила чоловіка в січні цього року і ще не вийшла з депресії. Виходячи, запитала Анну-Луїзу, чи правильно з вдовою говорила. «Дуже добре, – відповіла дівчина. – Якби більше жаліли її, то вона б вже розпла- калася. А так поспівчували, допомогли гроши- ма, тепер Олі треба себе брати в руки і жити далі.» Це був найкращий комплімент для мене від найвищої кваліфікації психолога – без університетського, але від Бога диплому. До- віру воїнів, їх сімей волонтерки заслуговують своєю щирістю і безкорисністю, своїм вмінням зрозуміти пробле- ми і готовністю віддати час, гроші і найголовніше – серце, щоб допо- могти. Не знаю, чи усвідомлюють, але діють за хрис- тиянським «я був голим – і ви одягнули мене, був спрагненим – і ви напоїли....» Їм не потрібно піару, як дея- ким депутатам, що напередодні виборів від- кривають кімнати допомоги, а потім закрива- ють їх. Мої знайомі волонтерки на першій лінії допомоги – ще з післямайданівських часів. З запису Анни-Луїзи на сторінці фейс- буку. «Часто мене питають, чому я вирішила займатися тим, чим я зараз займаюсь... невже я маю з цього вигоду... я не маю з цього ви- годи... я вважаю, що виконую свій громадян- ський обов’язок перед країною, в якій я живу... я буду старатися бути корисною до того часу, поки мене будуть потребувати ті ... про яких я думаю 24 години на добу...». На запитання, що ще, крім фінансової допомоги, зараз дуже потрібне, першим пунк- том Анна-Луїза назвала потребу в психологах, спеціально навчених розмовляти з воїнами, членами їх сімей. А я думала: «Дорога дівчин- ко (їй 27 років), а хто ж тебе навчив розмов- ляти з ними, хто тобі і ще десяткам таких, як і ти волонтеркам дав серце відчувати біль ін- ших, але не розжалоблювати їх, а допомагати стати сильнішими, щоб витримати всі випро- бування долі. Як ти пам’ятаєш, що треба ку- пити цукерки, щоб покласти по два на могилу до кожного полеглого з 95-ої механізованої бригади, коли прийдеш на цвинтар? Хто дав силу тобі зранку шукати колишнього бійця, про якого було домовлено за реабілітацію в іншому місті, і ще звечора він погодився піти,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
