Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
10 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2015 Ще з козацьких часів збереглися в нашого жіноцтва гени вміти дати раду в родині і громаді, коли козаки воювали. розказала волонтер Анна-Луїза Полякова. – Ми маємо інформацію про загиблих і зразу відвідуємо сім’ї з питанням, чи потрібна допо- мога. А у відповідь чуємо, що нічого не треба. Але ми все-одно приходимо до них, розмов- ляємо, і з часом жінки починають довіряти нам свої проблеми, в них з’являється віра, що вони не одинокі зі своєю бідою, і що ми їм допоможемо вирішити хоч частину проблем.» Так, на державному рівні прийняті програми забезпечення сімей загиблих в АТО пенсією на дітей, житлом чи земельною ділян- кою, впроваджуються пункти психологічної допомоги постраждалим в АТО. Але в реаль- ному житті довід- ки про загибель чоловіка в АТО десь губляться в бюрократичній машині; дістати обіцяну постано- вою Верховної Ра- ди квартиру ко- лишнім воїнам чи їх сім’ям вдається або тим, хто попав на чесного голову міськради чи сіль- ради, або, якщо зумів пригрозити добре чи- новнику і той злякався; психологи з багато- річним досвідом роботи не викликають довіри у воїнів, що вернулись з АТО – виявляється, не того їх вчили... І сам Бог в цій ситуації певне посилає своїх ангелів – волонтерів. Я була не вражена, а просто шокована, скільки профе- сіоналізму виявляють мої дві знайомі Лєна Власенко і Анна-Луїза Полякова, обговорю- ючи всі проблеми, з якими не може наразі впоратися неповоротка і нереформована до кінця державна машина. Напевне, ще з ко- зацьких часів збереглися в нашого жіноцтва гени вміти дати раду в родині і громаді, коли козаки воювали. Коли ми заходили до сімей, волонтерки ставили питання: чи ви подали документи на приватизацію квартири, в якій живете, (радянських часів конурку з двома кімнатками 6 на 7 метрів і газовою плиткою в спільному темному коридорі – так живуть сім’ї простих солдатів. «Бо поки виділять за зако- ном нову квартиру, ще ту можна втратити,» – зі знанням справи пояснює мені Анна-Луїза.) Чи знаєте, що кожної другої суботи в ляль- ковому театрі відбуваються безплатні вистави для дітей воїнів АТО? Чи потрібно шкільне приладдя, одяг для дітей? Чи знаєте про без- платні путівки?... Відчувалося, що кожен асп- ект життя сім’ї, в якому можливо допомогти, є під контролем волонтерок. А ще бачила, з якою радістю розмовляють з ними діти, – волонтерки і для них мають веселе слово і підтримку. Ольга втратила чоловіка в січні цього року і ще не вийшла з депресії. Виходячи, запитала Анну-Луїзу, чи правильно з вдовою говорила. «Дуже добре, – відповіла дівчина. – Якби більше жаліли її, то вона б вже розпла- калася. А так поспівчували, допомогли гроши- ма, тепер Олі треба себе брати в руки і жити далі.» Це був найкращий комплімент для мене від найвищої кваліфікації психолога – без університетського, але від Бога диплому. До- віру воїнів, їх сімей волонтерки заслуговують своєю щирістю і безкорисністю, своїм вмінням зрозуміти пробле- ми і готовністю віддати час, гроші і найголовніше – серце, щоб допо- могти. Не знаю, чи усвідомлюють, але діють за хрис- тиянським «я був голим – і ви одягнули мене, був спрагненим – і ви напоїли....» Їм не потрібно піару, як дея- ким депутатам, що напередодні виборів від- кривають кімнати допомоги, а потім закрива- ють їх. Мої знайомі волонтерки на першій лінії допомоги – ще з післямайданівських часів. З запису Анни-Луїзи на сторінці фейс- буку. «Часто мене питають, чому я вирішила займатися тим, чим я зараз займаюсь... невже я маю з цього вигоду... я не маю з цього ви- годи... я вважаю, що виконую свій громадян- ський обов’язок перед країною, в якій я живу... я буду старатися бути корисною до того часу, поки мене будуть потребувати ті ... про яких я думаю 24 години на добу...». На запитання, що ще, крім фінансової допомоги, зараз дуже потрібне, першим пунк- том Анна-Луїза назвала потребу в психологах, спеціально навчених розмовляти з воїнами, членами їх сімей. А я думала: «Дорога дівчин- ко (їй 27 років), а хто ж тебе навчив розмов- ляти з ними, хто тобі і ще десяткам таких, як і ти волонтеркам дав серце відчувати біль ін- ших, але не розжалоблювати їх, а допомагати стати сильнішими, щоб витримати всі випро- бування долі. Як ти пам’ятаєш, що треба ку- пити цукерки, щоб покласти по два на могилу до кожного полеглого з 95-ої механізованої бригади, коли прийдеш на цвинтар? Хто дав силу тобі зранку шукати колишнього бійця, про якого було домовлено за реабілітацію в іншому місті, і ще звечора він погодився піти,
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
