Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
28 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2015 BРА ЖЕННЯ В ІД У КРАЇНИ (липень 2015 р.) (Закінчення) Не забуду ще одного спогаду Тані, про її останню розмову з чоловіком: “Коли він 28 липня зранку подзвонив, то ніби щось передчував, просив, щоб я дітей виростила, щоб за ним не побивалася. “Лишаю тобі дві копії себе, – сказав. – Головне, щоб тобі сил хватило виростити їх, поставити на ноги». Останнім часом відчувалося по голосу – тяжко йому було. Тепер я понімаю, чому тяжко, бо бачиш і розумієш, що ти загинеш і не зможеш вернутися. Сказав, як сильно нас любить. Як він їхав, дала маленький «Новий Завіт». Він якось сказав: ”Ти знаєш, Таня, я читаю постоянно Біблію. Я поняв одне, що війни нам не міновать». І так і случилось.” Марія Книш на могилі свого чоловіка. «Коли вони стояли на Корочуні, в оцеплєнії (зберігаю мову Марії Книш, вдови десантника 95-ої бригади Олександра Книша), я йому казала: – Давай, ми якось тебе заберем. А він відповів: – Ти розумієш, я стою за вас, за дітей, щоб ви спокійно спать могли. Мине п’ять років, мене син спитає: «Тату, де ти був, коли ми Україну просра...и?» – Він був таким патріотом, і вірив, і казав: «Як я буду сину в очі дивитися?». – Я вірю, що коли мені важко, він мені допомагає. Коли на мене істєріка, сама на себе сержуся, а він приходить (у сні), тримає мене за руку і каже: ”Жончик (ласкаве звертання від «жінко»), тримайся. Ти должна бить сильна. Я оборону тут тримаю, а ти тримай вдома.” І я до сіх пор кажу: ”Книшик, я тримаю оборону. І я доб’юся все, що должна дать держава твоїм дітям”. Я розумію так, єслі він положив найцінніше, що мав, життя за Україну, то держава должна те, що він не встиг, дати його дітям.» А я думаю, що зарплата в неї 1500 гривень на місяць (коло 70 доларів), пенсія по чоловіку – ще 1500. Живе в хаті свекрухи, за яку має тій платити рент. Чекає на обіцяну державою квартиру; найбільше допомоги наразі йде не від держави, а від волонтерів... «Коли чоловік розмовляв зі мною востаннє перед смертю, ніби передчуваючи казав, що залишає мені найдорожче – дітей. Я молода, стану в 4 ранку, все наварю, тоді пішки 3 кілометри до автобуса – на роботу. А з роботи – знов автобус і пішки додому (гірше набагато зимою йти ці кілометри), а вдома – і кури, і город, – ділиться думками про своє життя Марія. – Я теж вдячна любій допомозі, бо це важко одній двох дітей ставити на ноги в селі, без свого житла. Але ми оптимісти, ми вірим, що все буде добре, і нам Бог помагає. Як я прошу в Бога терпіння, і щоб мені терпіння хватило, і здоров’я, і сил, щоб поставити діток своїх і виховать так, як повинно бути». Розмовляю з семирічним сином Артемом – добре вчиться, ходить на карате, улюблена пісня «Воїни світла, воїни добра», з недитячим розумінням і завзятістю відповів на моє «Слава Україні!» – «Героям слава!». Тепер він з батьковими товаришами ходить на рибалку, вони помагають Марії чи картоплю викопати, чи щось інше на господарці зробити. Попри всі труднощі життя йде... «А ще півроку тому Марія була зовсім інакшою,» – розповідає волонтерка Лєна. Час, відповідальність за дітей і небайдужість людей навколо допомогли жінці вийти з депресії. Депресію я побачила в іншій сім’ї. Застиглий сум на лиці, ні усмішки, ні сліз. Ольга не хотіла нічого розказувати. В неї чоловік загинув в січні цього року. Семирічна донька Віка з радістю одягнула і коралі, і окуляри, і браслети, що подарувала їй моя донька Марія, з захопленням роздивлялась іграшки. Запитала Ольги, як вона з донькою.
Page load link
Go to Top