Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ГРУДЕНЬ 2015 WWW.UNWLA.ORG 21 не видно на широких подільських просторах. Та коні знаходять шлях і несуть їх до бать- ківського дому так, як у дитинстві до бабуні... В’їжджають на вулиці міста. Сутеніє. Вже зда- леку бачать світла у вікнах батьківського дому... Вбігають по сходах до теплих кімнат. Пахне сіно, пахне ялинка так, як у дитинстві. Та що це? Вертеп? Так вчасно?.. В кухні нужденні, сірі постаті з вистрашеними очима лакомо споживають паруючий борщ. Вертеп! Так, – правдивий, живий вертеп! Замість сяючої звізди жовті пов’язки на рукавах... Жах відбирає усім мову. В кам’яниці німці! Під скорченим від страху серцем дочки ворушить- ся вже нове життя її другої дитини... Мама погідним голосом виправдує себе: – Ішла, побачила, як замерзали, від- гортаючи сніг. Нині Свят-вечір. Треба ж голод- ного пригостити. Не бійся! З нами Бог! Це був їхній останній Вертеп на рідній землі, останні колядники їхньої мами. Вже скоро прийшов той найсумніший день, коли сині очі замкнулися навіки, коли назавжди замовк голос, що кликав дивитися вгору. Всенічна. Таборова церква заповнена народом-вигнанцем. Уже вмовкли бомбовики на небі, вже зникли «чорні ворони», що схоплювали людей. Народ дякує, молиться, співає. Церква вся в радісних блисках свіч і в запахах ладану. «З нами Бог! Разумійте язици! І покоряйтеся!» Не може покоритися. У розпуці втікає з притвору і біжить по замерзлій, чужій землі, в якій назавжди спочила мати. Біжить до заси- паного снігом бараку... Дерев’яний барак, ди- мить каганець, сивіючий чоловік і три білі голівки на лежанках. Її Вертеп!!! Розуміє і покоряється... ...А потім мандрівка в незнане. На дру- гу півкулю. Минають роки серед злиднів, тяж- кої праці та нестерпного, невгасаючого болю – туги за покинутим краєм. У метушні новіт- нього Вавилону різдвяні святкування заступає бездушна комерційна ілюмінація, гамір, крик розбавленого натовпу. Тільки в тихій скитальській хаті прохо- дить урочисто все той самий, кожнорічний Свят-вечірний ритуал... Білий стіл, хоч їз чу- жої землі – та до болю рідні – колоски пшени- ці, сіно, кутя, просфора в руках батька... З роками розсувається стіл. Прибувають зяті, невістка, а потім з’являються ясні голівки внуків. Вже не коні, а сріблисті машини і сталевокрилі птахи несуть їх до Свят-вечір- нього стола. Спішать до того найсильнішого, найглибшого кровного і звичаєвого містич- ного об’єднання. Приходять і друзі. Ті, що розлучені зі своїми родинами, осамітнені. Дов- гі роки покуття стола почесно очолював хер- сонський бард «імператор залізних строф»¹. Не стало його. Прибула ще одна тарілка для тих, що відійшли. ...Вривається чародійна стрічка споми- нів-переживань. Стмлені очі сивоволосої зупи- няються на покутті стола, на неторканім накритті. Ніхто не питав сьогодні, хто мав би там засісти. Навіть на все цікаві внуки. А коли піднесли традиційно келих за тих, що нині самітні, на вигнанні не споживають Святої вечері, очі внуків дивилися на покуття стола і в них уже було видно передчасну свідомість жахливої дійсности... Гасне остання свіча. Темно... тиша... Аж ось сивоволосій причувається м’я- кий голос: «Дивися вгору. На звізду.» Вона встає і рішуче розсуває завіси: над яскраво освітленим містом – темний кобальт неба, а на нім у зеніті одна ясна, велика, мерехтлива зоря. Зоре! Чи світиш ти сьогодні над лем- ківським пустирем, над непокірною поділь- ською і волинською землею? Чи світиш у заґратовані вікна Владімирської твердині?.. Зоре! Зупинися над нею! Затримай свій від- вічний хід! – Сьогодні ніч чудес! Запалай теплодайним сяйвом, сонцем розігрій вогкі мури, веселкою надії проясни стражденні очі! Б’є дванадцята. В церквах співають «З нами Бог!» О, Боже! Будь з ним!!! (Написано в Різдвяну ніч 1975 року по голодівці Валентина Мороза). Пояснення лемківських слів: Цісарка – бита дорога, гостинець. Порт – скатерть. Гішпанка – епідемія інфлюенци. Ґорсет – корсетка до лемківського строю. _________________ ¹ – Євген Маланюк, дисидент.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
