Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2014 WWW.UNWLA.ORG 25 справді були від знайомого фермера... Вранці, як завжди, Ліда відчинила ма- леньку крамничку, розкладала продукти. Кре- мезна постать незнайомця з’явилася у дверях, затуливши собою просвіт. Обернулася, здиво- вано глянула: «Магазин ще не працює». «Та знаю, що не працює, хазяєчко, – вишкірився чолов’яга. – Пригости зранку свіжим сиром, мозок закипає...» Що ж робити? Серце три- вожно забилося у передчутті чогось лихого. Романа кликати? Він сьогодні зранку поїхав за продуктами. Хіба що Остапові потелефонува- ти, може, він навідається. Остап, дякувати Бо- гові, гарний племінник і найперший порад- ник. Час невблаганний, Остап вже на виході з університету, майбутній юрист. «Стоп, красу- нечко, – чолов’яга перехопив Лідину руку, що тягнулася за телефоном. – Не треба поспіша- ти, ми й самі з тобою про все домовимося. Передай своїй половині, що працювати ми йому дамо. От тільки ділитися з нами треба, зрозуміла?» Чолов’яга знову вишкірився. «Віс- люк якийсь, – з огидою дивилася на нього Ліда. – Ділитися з тобою? З якого дива?» Що ж, не до них перших прийшли не- прохані гості, і не до останніх. Зрозуміло, що ні з ким ділитися вони не стали. Не для цього Роман калікою став на тій чужій війні, аби тепер ділитися з усіляким непотребом. Звер- нулися для годиться до міліції, хоча й розумі- ли, що нічого доброго з того не буде. Обіцяли розібратися, а поки що колишні афганці пора- дили більше розраховувати на себе, аніж на правоохоронців... «Брат», – почув Роман за спиною сти- шений голос. Рвучко обернувся, групуючись на ходу. Можливо, ця його миттєва реакція колишнього афганця допомогла зорієнтува- тися. Згадав напучування батьків-командирів, що захищають народ від озброєних бандит- ських формувань. Та для себе зрозумів, що за чужу незалежність кров не проливають. В усякому разі добровільно... Але то було давно на чужій, нікому не потрібній війні. Що тепер? Захищати свою працю, своє право на роботу? Коли поточився, з останніх сил тримався на кущ калини, який висадили разом з Остапом біля крамнички. І сам до пуття не міг пояс- нити, чому обрав саме калину, а не троянди. Дружина, до речі, хотіла висадити квіти, але він наполіг на своєму. Потім Остап розповідав, як, стікаючи кров’ю, з останніх сил Роман зателефонував йому. Мабуть, тієї миті його ангел-охоронець був на сторожі, бо вижив й цього разу. Утім, непокоїло питання, як бути далі, коли навіть чесно заробити не дають? Про це говорив з такими самими колишніми афганцями, які зібралися на Майдані. Підійшов Остап з това- ришем. «Чого так мало привів бійців?» – під- моргнув племінникові. «Як втечеш, коли кож- ного по списку перевіряють, під мікроскопом розглядають?» – знизав плечима товариш. Розповідав, як викликали на «профілактичні» розмови до декана. Цікавилися, чи бувають на Майдані, яких політиків підтримують. «Небла- гонадійні студенти?» – зіщулився Роман... Остап мовчав. Базікати тут, біля намету, не хотілося. Приходив пізньої години, щоб по- чергувати разом з дядьком Романом. «Одна в моїй кімнаті, нема куди тікати. І їй, напевно, не поможуть навіть танки і гармати. Моя маленька незалежність», – хло- пець, що стояв поряд з Романом, наспівував пісню гурту «Океан Ельзи». Хлопчина, що звався Богданом, приїхав з Тернопільщини. Вчився на будівельника, мав хист до малюван- ня. Вечорами, коли була вільна хвилина, роз- мальовував каски. Остапові сподобалися маль- ви, якими художник прикрасив каску дядька Романа. Перед тим, як взятися за роботу, Бог- дан запитував, який орнамент хотіли бачити бійці на своїх касках. Остап замислився. Йому настільки подобалися всі роботи Богдана, що він ладен був замовити усі! «От тільки каска у мене одненька», – посміхнувся хлопцю. «А що, це ідея, – долучився до розмови Сергій. – Будемо мінятися касками, хлопці. Як кажуть, щоб ворог не знав в обличчя...» Сміх урвався, бо бійців вже покликали по тривозі. Остап так нічого і не замовив. Поклався на смак ху- дожника. Тільки зазирнув через його плече, що ж він там малює? Гроно калини! І враз у пам’яті постала картина того кривавого дня... Пам’ятав її до найменших дрібниць. Дядько Роман – що то значить загартований у боях – вижив після сутички із бандитами. Коли ті сунули, як чорні круки, примушуючи ділитися прибутками... Остап мчався з іншого кінця міста, а в голові пульсувала єдина думка: тіль- ки б встигнути, тільки б урятувати Романа... Хотів не говорити матері про ту біду, та хіба приховаєш? Коли повернувся з лікарні, від утоми не годен був слова вимовити. Мама його вже все знала. Коли Остап провалився у важ- кий сон, Марійка ще довго не лягала спати... Хіба зрозумієш, хлопчику, що матері ніколи не сплять, коли їхнім дітям загрожує небезпека? Після пар Остап, як завжди, вирушав на Майдан. Його товариш на пари цього дня не пішов, залишився з побратимами на Май- дані. Остап для себе вирішив, що сьогоднішній
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
