Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
12 WWW.UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2014 МАМИНА КОСА Було це багато років тому. Моя мама Ольга, «новоспечена» молода вчителька на своїй першій посаді опинилася в селі-закутині Бабинцях (Борщівщина). Директор школи та його родина радо прийняли молоду вчительку – нову многонадійну силу. А що шкільний бу- диночок та директорське помешкання були досить малі, мама примістилася в будинку сусідів. Господарі були порядними людьми, але коли почалася холодна та сніжна зима, а мамина кімнатка не мала опалення, то вона важко захворіла на гостре запалення легенів. Недуга була довгою, небезпечною та виснажуючою. Тоді не було ще тих чародійних ліків, які тепер такі недуги швидко та без ускладнень виліковують. Мама стратила вагу, дуже ослабла а це привело до нових проблем: почало випадати волосся. З дня-на- день її гру- ба та довга «руса коса до пояса» (а була наба- гато довшою, ніж в пісні про русу-косу) щораз робилась тоншою. Лікар порадив обтяти її ді- вочу гордість, щоб зміцнити корінці волосся. Послухалась поради та зі сльозами на очах від- тяла коси, вложила в торбинку та засунула глибоко в шуфляду старенької шафки. Пройшли роки. Мама зустріла дуже добру людину, якого називала Тосем – вчителя і директора Антона. Невдовзі побралися і вже до року появилася на світ Божий я, Любомира. Життя молодого подружжя проходило в добро- му родинному руслі, незважаючи на неспокійні вістки про близьку війну, віддано виконували свої вчительські обов’язки, розуміючи, що ви- ховання свідомої молоді – то надія народу. Та в скорому часі все цілком змінилося. Вибухнула війна, налізли червоні «визволите- лі», життя стало важким та болючо-пригноб- люючим, порятунку не було. Люди перетворю- вались на пригноблених рабів, як на рідній землі, так і в холодних Сибірах. За деякий час блиснула надія на поря- тунок з Заходу, як більшість думала. В Україну прийшли «культурні визволителі». Але в дійс- ності одні поневолювачі змінилися на таких же загарбників, щоб нищити волелюбний на- род на його Богом даній землі. Хоча довго не панували, та все ж таки, як і перші окупанти, довели до повної руїни українські землі. Коли московська орда вдруге сунулась на Захід, грабуючи все, що ще не було розгра- боване, батьки вирішили податися з рідної землі, бо знали, що вони були призначені на виселення в Сибір ще під час першої москов- ської окупації. Панічна втеча «нєпабєдімой красной армії» врятувала нас від холодної та голодної смерті в тайзі чи тундрі. Зібрали, що могли, подалися на нашу чудову Лемківщину, а потім через Чехо-Словаччину, Мадярщину добралися до Австрії, неподалік Відня. Втікачів з рідної землі гуртувала надія на те, що Німеччина впаде, просили Господа про перемогу Америки над нашими ворогами- окупантами і тоді ми зможемо повернутися до наших домівок. Частково наші мрії здійснились – Німеччина впала, але про повернення додому надії не було, принаймі в скорому часі. Біженці голодували без доходу на прожиток, все, що мали вартнішого, ми продали, або проміняли на харчі і дах над головою. Безнадія пропала, коли було створено табори переселенців. Одного дня, сидячи на станції, де чекали на потяг, щоб добратися дальше на захід, до Ти- ролю, ближче до Швайцарії чи Італійських гра- ниць (яка мрія з розпуки!), до нас підійшла се- реднього віку австрійка. Побачивши наш приг- ноблений вигляд, впізнала в нас втікачів і чемно запитала, чи маємо щось доброго для обміну на продукти, наголошуючи на біжутерії. Мама від- крила напівпорожну вже валізку і каже: – На жаль, вже нічого доброго для обміну не маємо. Ще залишилося трохи одягу, україський народний стрій з Борщівщини та родинні фотографії. Зацікавлена австрійка з натиском пи- тає: – А що в цьому маленькому мішечку? – Та так, нічого цінного для вас, – пос- міхнулася мама, розв’язала вузлика, звідки вислизнула, як з шовку, мамина русява коса. Австрійка здригнулась та після короткої мов- чанки запитала, чи може мама продати це неймовірне диво. Мама здригнулася, смуток промайнув блискавкою в очах, тихо запитала: Якщо оплата буде достатньою, щоб можна було купити підростаючій дитині на декілька днів поживи, то продамо. – Добре, буде вам досить, щоб ви на певний час мали на прожиток і дах над голо- вою, – щиро посміхнулася чужинка і, відхо- дячи, повторювала: «Буде мати понад метр, з певністю понад метр, щось неймовірного...» А мама глибоко зітхнувши, промовила: – Хто б міг подумати, що моя коса стане нам так в пригоді. Щось завжди мені нашіптувало не викидати її, а взяти її в далеку невідому дорогу... А я думаю, що це Матір Божа, яка про- вадила нас в цій важкій подорожі, порятувала нас своїм шепотом в час маминої молитви. Любомира Ґайовська-Бойко.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
