Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
14 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2014 того я не знаю Бога“, – було розцінено як озна - ку поетового атеїзму. Але він, батько наш, відчував Божі напуття в Щевченковій поезії, сприймав біль і кривду, що виплескувалася зі сторінок, як своєрідну поетову молитву. Та хіба не про це нам говорить хоча б і поема “Най - мичка“, що вважається перлиною поетич ної релігійності Шевченка?! Хіба не до одного Бога зверталася в Україні і дума Шевченкова (“...А онде під тином /Опухла дитина голоднеє мре, /А мати пшеницю на панщині жне“), і дума осиротілих поколінь 1930 - их, які, як і моя бідо - лашна мати, втрачали попід тинами не тільки братиків і сестричок, а й матерів та батьків?! Окрім того, в Яготині ще пам ’ятали “свого“ Шевченка... З уст в уста, від покоління до покоління передавалися живі свідчення прадідів про "справдешнього Тараса" в Яго - тині, що відрізнявся від "Т. Г. Шевченка" з шкільного підручника. Він був приязний, доб - рий і розсівав навколо своє широке добродій - ство не тільки віршами. Власноруч саджав каштани в яготинському парку. У Прилуках, ходили чутки, рятував від пожежі майно яко - гось бідного єврея. На Чернігівщині, коли заблу дилися саньми в завірюху, всю дорогу співав для своїх супутників, щоб не падали духом. Спрагло впивався життям, тими нечас - тими радощами, що випадали на його страд - ницьку долю. Гостюючи у яготинському ма - єтку колишнього Малоросійського губернато - ра кн язя Миколи Рєпніна - Волконського (ми росли й не знали, що це його характер війсь - ковика, громадянина й гуманіста Лев Толстой змалював в образі Андрія Болконського з роману “Війна і мир“), не тільки писав та портрети малював... Він, наш Кобзар, любив бувати мі ж людьми, зокрема, на майдані біля Троїцької церкви, де по неділях ярмаркував простий люд з Яготина та навколишніх сіл і хутірців – Кулябівки, Тамарівки, Райківщини, Судевщини, Сотниківки, Ничипорівки... Один з місцевих художників радян - ської доби, Микол а Малинка, майстерно вик - ладе ці перекази на свої полотна, намалював - ши молодого Шевченка серед юрби на май - дані. Всі слухають мандрівного музику з коб - зою в руках, хтось утирає сльозу, хтось із цікавістю поглядає на гарно вдягненого пана з міцною статурою – Шевченка, а хтось і роз - мову з ним заводить. Він, наш Тарас, і з кня - зями відчував себе комфортно, і з мужиками – про це свідчить замальовка сепією "Т.Г. Шев - ченко малює селянський двір", зроблена в Яготині на великодні святки 1845 року. Тут була подарована Шевченку Біблія княжною Варварою і записана пісня “Соколе мій, чоло - віче” , що була з категорії сороміцьких і співа - лася, швидше всього, не в рєпнінських пок оях, а за столом та чаркою на різдвяних святках у когось із яготинців (1843 - 1844 р.р.). Познайо - мившись у Рєпніних з дяком - маляром Н. Філянським, Шевченко часто гостював у нього, а повернувшися в Україну після десятирічного заслання, в 1859 році навіть зуп инився у його хаті. Було б дивним, якби Шевченко, виболена душа якого породила ось ці рядки – "Якби з ким сісти хліба з’їсти,/Промовить слово, то воно б, /Хоч і як - небудь на сім світі, /А все б таки якось жилось...", – відмовлявся б від пригощання, гордува в простим людом і його звичаями. В Яготині пам ’ятають і спів Шев - ченків з кріпаками прямо на вулиці, понад Іржавцем чи Супоєм... До слова, народна пісня саме завдяки отаким співам на гулянках і збереглася між людьми. А улюбленою в Тара - са, як дізналася я піз ніше, була: “Ой зійди, зійди ти, зіронька та вечірняя, /Ой вийди, вийди, дівчинонька моя вірная ...” Хоча поетова “дівчинонька вірная” не спішила на його клич – будь то наша яготин - ська панночка Варвара Рєпніна чи сирота Глафіра Псьол (Рєпніни дали притулок т рьом осиротілим сестрам Псьол), “гарна молодич ка” Ганна Закревська чи багата попівна Фео досія Кошиць, “кумася” Надія Тарновська чи перебір - лива Ликера Полусмакова... Не щасти ло пое - тові, та й годі! Хоча й присвятив свою “Тризну”, написану в Яготині, Варва рі, і вона, сердешна, щиро опікувалася його долею, не боячися людських пересудів та немилості від головного жандарма Росії графа Орлова, але ж не скла - лося... Десь я читала, що вона ним погор дувала, а хтось каже – його серце так і не зазнало того священного полум ’я, якого очі кував усе життя. Хоч так, хоч сяк, а слова Шевченкові, писані для Надії Тарновської з Качанівки, що на Чернігівщині, і до яготин ської сердечної драми пасували б не менш: “І стежечка, де ти ходила, колючим терном по рос ла“. Але коли тікають у віки струмками сиві - сивущі зими, і до старезного рєпнінського парку молодо, як і колись, вбігає березень – “Встала весна, чорну землю /Сонну розбу ди - ла,/ Уквітчала її рястом,/Барвінком укрила ...” – ми, нащадки Тарасового слова, не до тих стежин, д е терен, а до тих, де ряст, спішимо чомусь. Врешті, хіба не до них нас усіх кликав і кличе “батьків “Кобзарик ” – мудра і щира читанка нашого життя? Тетяна МакКой , м. Беллевіл, шт. Іллінойс, США .
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
