Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
14 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2014 того я не знаю Бога“, – було розцінено як озна - ку поетового атеїзму. Але він, батько наш, відчував Божі напуття в Щевченковій поезії, сприймав біль і кривду, що виплескувалася зі сторінок, як своєрідну поетову молитву. Та хіба не про це нам говорить хоча б і поема “Най - мичка“, що вважається перлиною поетич ної релігійності Шевченка?! Хіба не до одного Бога зверталася в Україні і дума Шевченкова (“...А онде під тином /Опухла дитина голоднеє мре, /А мати пшеницю на панщині жне“), і дума осиротілих поколінь 1930 - их, які, як і моя бідо - лашна мати, втрачали попід тинами не тільки братиків і сестричок, а й матерів та батьків?! Окрім того, в Яготині ще пам ’ятали “свого“ Шевченка... З уст в уста, від покоління до покоління передавалися живі свідчення прадідів про "справдешнього Тараса" в Яго - тині, що відрізнявся від "Т. Г. Шевченка" з шкільного підручника. Він був приязний, доб - рий і розсівав навколо своє широке добродій - ство не тільки віршами. Власноруч саджав каштани в яготинському парку. У Прилуках, ходили чутки, рятував від пожежі майно яко - гось бідного єврея. На Чернігівщині, коли заблу дилися саньми в завірюху, всю дорогу співав для своїх супутників, щоб не падали духом. Спрагло впивався життям, тими нечас - тими радощами, що випадали на його страд - ницьку долю. Гостюючи у яготинському ма - єтку колишнього Малоросійського губернато - ра кн язя Миколи Рєпніна - Волконського (ми росли й не знали, що це його характер війсь - ковика, громадянина й гуманіста Лев Толстой змалював в образі Андрія Болконського з роману “Війна і мир“), не тільки писав та портрети малював... Він, наш Кобзар, любив бувати мі ж людьми, зокрема, на майдані біля Троїцької церкви, де по неділях ярмаркував простий люд з Яготина та навколишніх сіл і хутірців – Кулябівки, Тамарівки, Райківщини, Судевщини, Сотниківки, Ничипорівки... Один з місцевих художників радян - ської доби, Микол а Малинка, майстерно вик - ладе ці перекази на свої полотна, намалював - ши молодого Шевченка серед юрби на май - дані. Всі слухають мандрівного музику з коб - зою в руках, хтось утирає сльозу, хтось із цікавістю поглядає на гарно вдягненого пана з міцною статурою – Шевченка, а хтось і роз - мову з ним заводить. Він, наш Тарас, і з кня - зями відчував себе комфортно, і з мужиками – про це свідчить замальовка сепією "Т.Г. Шев - ченко малює селянський двір", зроблена в Яготині на великодні святки 1845 року. Тут була подарована Шевченку Біблія княжною Варварою і записана пісня “Соколе мій, чоло - віче” , що була з категорії сороміцьких і співа - лася, швидше всього, не в рєпнінських пок оях, а за столом та чаркою на різдвяних святках у когось із яготинців (1843 - 1844 р.р.). Познайо - мившись у Рєпніних з дяком - маляром Н. Філянським, Шевченко часто гостював у нього, а повернувшися в Україну після десятирічного заслання, в 1859 році навіть зуп инився у його хаті. Було б дивним, якби Шевченко, виболена душа якого породила ось ці рядки – "Якби з ким сісти хліба з’їсти,/Промовить слово, то воно б, /Хоч і як - небудь на сім світі, /А все б таки якось жилось...", – відмовлявся б від пригощання, гордува в простим людом і його звичаями. В Яготині пам ’ятають і спів Шев - ченків з кріпаками прямо на вулиці, понад Іржавцем чи Супоєм... До слова, народна пісня саме завдяки отаким співам на гулянках і збереглася між людьми. А улюбленою в Тара - са, як дізналася я піз ніше, була: “Ой зійди, зійди ти, зіронька та вечірняя, /Ой вийди, вийди, дівчинонька моя вірная ...” Хоча поетова “дівчинонька вірная” не спішила на його клич – будь то наша яготин - ська панночка Варвара Рєпніна чи сирота Глафіра Псьол (Рєпніни дали притулок т рьом осиротілим сестрам Псьол), “гарна молодич ка” Ганна Закревська чи багата попівна Фео досія Кошиць, “кумася” Надія Тарновська чи перебір - лива Ликера Полусмакова... Не щасти ло пое - тові, та й годі! Хоча й присвятив свою “Тризну”, написану в Яготині, Варва рі, і вона, сердешна, щиро опікувалася його долею, не боячися людських пересудів та немилості від головного жандарма Росії графа Орлова, але ж не скла - лося... Десь я читала, що вона ним погор дувала, а хтось каже – його серце так і не зазнало того священного полум ’я, якого очі кував усе життя. Хоч так, хоч сяк, а слова Шевченкові, писані для Надії Тарновської з Качанівки, що на Чернігівщині, і до яготин ської сердечної драми пасували б не менш: “І стежечка, де ти ходила, колючим терном по рос ла“. Але коли тікають у віки струмками сиві - сивущі зими, і до старезного рєпнінського парку молодо, як і колись, вбігає березень – “Встала весна, чорну землю /Сонну розбу ди - ла,/ Уквітчала її рястом,/Барвінком укрила ...” – ми, нащадки Тарасового слова, не до тих стежин, д е терен, а до тих, де ряст, спішимо чомусь. Врешті, хіба не до них нас усіх кликав і кличе “батьків “Кобзарик ” – мудра і щира читанка нашого життя? Тетяна МакКой , м. Беллевіл, шт. Іллінойс, США .
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
