Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
12 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2014 Автограф Шевченка, в якому він висловлює свої враження від Яготина та його людей. мазала "під дощечку", знадвору білила хату вапном з домішкою "паризької зелені"; синька потрапила до списку радянських дефіцитів, а от цієї зелені понавозили – хоч греблю нею гати. Тому новий дім наш був не білий з просинню, як хотілося б поетам, а білий із зеленню. Однак наш Тарас прощав нам. Він сумно усміхався до нас з - під насуплених брів, немовби запрошуючи ще раз перегорнути сто - рінки, вчитатися в знайомі, а то й ви вчені напам ’ять вірші, поеми, повіс ті та балади. У нашій оселі любили читати не тільки "Княжну", а й "Наймичку", "Тополю", "Кате - рину", "Причинну", "Чорницю", “Титарівну“... У батька з матір'ю росло четверо дівчат, отож дива в цьому не було ніякого. Ми росли і дорослішали на Шевченковій поезії, на його оплакуванні жіночої долі, в якому так орга ніч - но сплелися народна поетика й реалістична конкретність. І не тільки на поезії... Батько переносив мініатюрні ілюстрації з "Кобзарика" на полотно, і робив це без проектора, поклада - ючись на свій Божий дар. Закарбувалася у пам ’яті тьмяна картина з могилами і надгроб - ними хрестами, молодиця в очіпку й діти біля неї, якісь наїдки на розстеленому рушнику... Ми боялися цієї картини і, поки вона малю - валася, мишенятами шмигали з хати до сіней, наче боялис я збудити ту вічну цвинтарну тишу. Іншою справою була “Марія ” – спляча красуня на розкішному ліжку (ілюстрація до поеми О. Пушкіна “Полтава“, 1840 р.), яка тішила зір яскравими барвами і вабила своєю таємничістю. Адже поеми на той час ми не читали і взагал і не знали, що то була за “Ма - рія“... Як і в “Запорожцях“ Іллі Рєпіна та “Мис - ливцях на привалі“ Василя Перова, ми шукали серед тих облич знайомі риси наших родичів, сусідів, батькових приятелів. Боячись поруши - ти тишу, в якій він творив своє дійство, ми ниш кли в нього за плечима, перешіптуючися... Підробляючи малярством, батько зов - сім не мав часу на власні картини, які радив йому малювати столичний гість – редактор журналу “Барвінок“ Богдан Чалий, випадково завітавши до крайньої від річки хати. Одного разу взявся малювати комусь Яготинську Тро - їцьку церкву – з маленької чорно - білої світли - ни. Збудована ще в 1800 р. останнім Гетьма - ном Лівобережжя Кирилом Розумовським і зруйнована під тихий людський плач у 1936 р., церква була часткою батькового юного життя, і він малював її так, наче знову молився в ній. А збоку примальовував якогось хлопчика – мабуть, себе в своєму дитинстві. На жаль, поза кадром залишилися і розписи на стінах, і свячені на Спасівку яблука, і підчуте якось від дорослих: “Дак ця ж церква ще Шевченка пам‘ятає...“ У повісті “Близнюки“ (1855 р.) ми потім знайшли з батьком той абзац, де про Троїцьку церкву йшлося: “Скажи, голубко, что это у вас там на база ре стоить?“ Вона и говорыть: “Церков“. – Церков, – думаю соби, – чи не дурыть вона нас?“ Только смотрю, и крест наверху, на круглой крыше. “Господи, – думаю соби, – уж я ли церков у Киеве не видала, а такой, хоть побожиться, так, я ду - маю, и в Ерусалиме не т“. Тато часто малював людям церкву та дзвіницю, бо нікому не хотілося втрачати свого православ‘я, хоч як його не видавлювали. Пасхальну службу нама - гався слухати з «Голосу Америки», як тільки - но придбав, замість патефона, радіолу. Цер - ковні хорали прорива лися крізь рясне тріщан - ня в ефірі, і Бог, мабуть, прощав батькові його коментарі в шевченківському стилі: «От, пад - люки, глушать!..». Коли я подумки зазираю зараз у ті часи, мимоволі дивуюсь: як воно сталося, що ми, не зносивши за життя сорочки - виши ван - ки, вивчаючи в школі більше Пушкіна та Єсе - ніна, ніж Франка з Шевченком, і серед пате - фонних пластинок маючи вдома тільки одну з українськ ими народними піснями – “Сидить дід на печі“ та “Від Києва до Лубен насіяла ко - Відновлена з руїн Троїцька церква унікальної архітектури в м. Яготині.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
