Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
12 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2014 Автограф Шевченка, в якому він висловлює свої враження від Яготина та його людей. мазала "під дощечку", знадвору білила хату вапном з домішкою "паризької зелені"; синька потрапила до списку радянських дефіцитів, а от цієї зелені понавозили – хоч греблю нею гати. Тому новий дім наш був не білий з просинню, як хотілося б поетам, а білий із зеленню. Однак наш Тарас прощав нам. Він сумно усміхався до нас з - під насуплених брів, немовби запрошуючи ще раз перегорнути сто - рінки, вчитатися в знайомі, а то й ви вчені напам ’ять вірші, поеми, повіс ті та балади. У нашій оселі любили читати не тільки "Княжну", а й "Наймичку", "Тополю", "Кате - рину", "Причинну", "Чорницю", “Титарівну“... У батька з матір'ю росло четверо дівчат, отож дива в цьому не було ніякого. Ми росли і дорослішали на Шевченковій поезії, на його оплакуванні жіночої долі, в якому так орга ніч - но сплелися народна поетика й реалістична конкретність. І не тільки на поезії... Батько переносив мініатюрні ілюстрації з "Кобзарика" на полотно, і робив це без проектора, поклада - ючись на свій Божий дар. Закарбувалася у пам ’яті тьмяна картина з могилами і надгроб - ними хрестами, молодиця в очіпку й діти біля неї, якісь наїдки на розстеленому рушнику... Ми боялися цієї картини і, поки вона малю - валася, мишенятами шмигали з хати до сіней, наче боялис я збудити ту вічну цвинтарну тишу. Іншою справою була “Марія ” – спляча красуня на розкішному ліжку (ілюстрація до поеми О. Пушкіна “Полтава“, 1840 р.), яка тішила зір яскравими барвами і вабила своєю таємничістю. Адже поеми на той час ми не читали і взагал і не знали, що то була за “Ма - рія“... Як і в “Запорожцях“ Іллі Рєпіна та “Мис - ливцях на привалі“ Василя Перова, ми шукали серед тих облич знайомі риси наших родичів, сусідів, батькових приятелів. Боячись поруши - ти тишу, в якій він творив своє дійство, ми ниш кли в нього за плечима, перешіптуючися... Підробляючи малярством, батько зов - сім не мав часу на власні картини, які радив йому малювати столичний гість – редактор журналу “Барвінок“ Богдан Чалий, випадково завітавши до крайньої від річки хати. Одного разу взявся малювати комусь Яготинську Тро - їцьку церкву – з маленької чорно - білої світли - ни. Збудована ще в 1800 р. останнім Гетьма - ном Лівобережжя Кирилом Розумовським і зруйнована під тихий людський плач у 1936 р., церква була часткою батькового юного життя, і він малював її так, наче знову молився в ній. А збоку примальовував якогось хлопчика – мабуть, себе в своєму дитинстві. На жаль, поза кадром залишилися і розписи на стінах, і свячені на Спасівку яблука, і підчуте якось від дорослих: “Дак ця ж церква ще Шевченка пам‘ятає...“ У повісті “Близнюки“ (1855 р.) ми потім знайшли з батьком той абзац, де про Троїцьку церкву йшлося: “Скажи, голубко, что это у вас там на база ре стоить?“ Вона и говорыть: “Церков“. – Церков, – думаю соби, – чи не дурыть вона нас?“ Только смотрю, и крест наверху, на круглой крыше. “Господи, – думаю соби, – уж я ли церков у Киеве не видала, а такой, хоть побожиться, так, я ду - маю, и в Ерусалиме не т“. Тато часто малював людям церкву та дзвіницю, бо нікому не хотілося втрачати свого православ‘я, хоч як його не видавлювали. Пасхальну службу нама - гався слухати з «Голосу Америки», як тільки - но придбав, замість патефона, радіолу. Цер - ковні хорали прорива лися крізь рясне тріщан - ня в ефірі, і Бог, мабуть, прощав батькові його коментарі в шевченківському стилі: «От, пад - люки, глушать!..». Коли я подумки зазираю зараз у ті часи, мимоволі дивуюсь: як воно сталося, що ми, не зносивши за життя сорочки - виши ван - ки, вивчаючи в школі більше Пушкіна та Єсе - ніна, ніж Франка з Шевченком, і серед пате - фонних пластинок маючи вдома тільки одну з українськ ими народними піснями – “Сидить дід на печі“ та “Від Києва до Лубен насіяла ко - Відновлена з руїн Троїцька церква унікальної архітектури в м. Яготині.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
