Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2014 WWW. UNWLA.ORG 11 КОНКУРС «ШЕВЧЕНКО В НАШІЙ РОДИНІ» БАТЬКІВ “КОБЗАРИК” Коли я вперше приїхала до Америки, першою річчю, що найбільше мене вразила, була Біблія. Цю невеличку скромну книжечку з витисненими золотом літерами на палітурці – Holy Bible – я бачила в домі своїх приятелів - емі ґран тів, у сім'ї мого чоловіка, в готель ному номері, у прийомній ліка ря... Скрізь, де не ступала б нога людська. Дивно було, бо я ж вирос ла без церкви на своїй Київщині, до школи ходила зі страхом за червоне пасхальне яєчко, принесене на полудник, в університеті (Національний університет ім. Т. Г. Шевченка, м. Київ) нас навчали "науковому комунізму", замість філософії християнства, і Біблію прид - бала тільки після горбачовської "гласності". Це завдяки цьому своєму враженню в мене потім, коли настала для цього мить, вир - валося, мов зойк, у розмові з чоловіком: " Та ц е ж наш Шевченко!.. Його "Кобзар" для нас, українців, як для вас, американців, – Біблія..." Чоловік мене зрозумів тоді з півслова. Ми з ним виросли у двох світах, розділених "заліз - ною завісою", але він легко сприйняв мій код життєвих цінностей. От мені й думається час - то: к ому маю дякувати? Богу, що звів нас? Батькам своїм, що в своєму Яготині не забу - вали, сивіючи у вічній борні за кусень хліба, про наші молоді душі? Чи Тарасові, що словом своїм проникним незримо жив поруч, справ - ляючись і за дідуся мудрого, якого мені так і не подарувала доля, і за навчителя, і за Божого посланника? Та, мабуть, усім їм разом... Пам'ятаю свого батька, з маленьким, у зеленій дерматиновій палітурці, "Кобзарем" у руках. Щойно приніс з магазину, разом з хлібом - "кирпичиком" (так його в зросійщен ій Укра їні й називали – не "цеглинками") та па - хучою соняшниковою олією в сулії. Книжка пахла хлібом, морозом, і тато, зловивши ма - мин здивований погляд (мовляв, а де ж халва? Ти ж обіцяв дітям халви принести...), винувато промовив: "Та я ось... "Кобзарик а" купив". Від - тоді й пішло в нашому домі: "Кобзарик" та “Кобзарик"... Старша сестра, Люба, почала вчити з нього уривок з поеми "Княжна". Вона в нас була “артисткою“ – грала у виставах, співала, декл ямувала з самодіяльної сцени, отож уся хата дзвеніла її ч истим, мелодійним голосом: "Зоре моя вечірняя, /Зійди над горою, /Поговорим тихесенько /В неволі з тобою..." Тоді ми, може, й не впов ні розуміли тугу, якою бриніли ці знамениті строфи (поет написав цю річ у 1847 р. в казематах Орен - бурга, бувши заарештов аним за участь у Кирило - Мефодіївському братстві), але нас підкорювала кри нична свіжість Шевченкового слова – такого простого і глибоко проникаючого в душу . Пам ’ятаю, як Люба, мало не захлинаючися, розпові дала нам вдома про затихлий зал, що слухав лірику Шевченка так, ніби не чув досі ніколи. І як аплодували ій... А тато, дістаючи "Кобза рика" з полички, любовно погладжував обкла динку: "Тобі аплодували... чи йому, Тарасу?.." Люба затихала при цій потаємній батьковій мислі, висловленій вголос. Вона, та ми сль, час то настигала нас зненацька, немов яблуко на бігу під ноги вкочувалось: і його не роз чавити б, і самому не впасти б. Тато ж сам і приходив на виручку: "Кажи, дочко: і йому, що написав отак доладно, і мені, що читала гарно“. У неділю він часто, коли пороблено було все діло – кролі й кури ситі, свині по - порані, сніг у дворі відчищено, топлива та води в хату нанесено, – всаджувався за столом і починав читати вголос. Люди десь, по Ка на - дах та Америках, Франц іях та Польшах, ішли до церкви – Богу помолитися, випросити за щось прощення і за щось подякувати, а ми... Місцева церква ще до війни була розвалена й розграбована, ікони в багатьох сім ’ях перепро - вадили з покуті на горища, познімали руш - ники на стінах. Нашим богом був Тарас, який суворо дивився з “Кобзарикового“ портрета на нашу вбогу світлицю і ніби промовляв до нас: "В такій же і мене мати сповивала...". І хіба до нас одних він отак промовляв? Зруйнована війною країна довго не могла розправити крил, отож мало не кожна сім ’я жила в "шев - чен ківській " хаті, і тільки де - не - де стали ви - ростати цегляні будинки з широкими вік нами і під толевими, а то й шиферними покрівлями, встановлюючи в СРСР новий стандарт рівня проживання. Всі тягнулися до нього, тільки в одних це виходило замолоду, а в інших – аж під старість: "Cтройка всі жили витягла..." Поставили під кінець 1960 - их новий дім і ми: батько – за муляра, теслю й інженера, ми з сестрами – за підруч ників, а мама гарно
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
