Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, БЕРЕЗЕНЬ 2014 WWW. UNWLA.ORG 11 КОНКУРС «ШЕВЧЕНКО В НАШІЙ РОДИНІ» БАТЬКІВ “КОБЗАРИК” Коли я вперше приїхала до Америки, першою річчю, що найбільше мене вразила, була Біблія. Цю невеличку скромну книжечку з витисненими золотом літерами на палітурці – Holy Bible – я бачила в домі своїх приятелів - емі ґран тів, у сім'ї мого чоловіка, в готель ному номері, у прийомній ліка ря... Скрізь, де не ступала б нога людська. Дивно було, бо я ж вирос ла без церкви на своїй Київщині, до школи ходила зі страхом за червоне пасхальне яєчко, принесене на полудник, в університеті (Національний університет ім. Т. Г. Шевченка, м. Київ) нас навчали "науковому комунізму", замість філософії християнства, і Біблію прид - бала тільки після горбачовської "гласності". Це завдяки цьому своєму враженню в мене потім, коли настала для цього мить, вир - валося, мов зойк, у розмові з чоловіком: " Та ц е ж наш Шевченко!.. Його "Кобзар" для нас, українців, як для вас, американців, – Біблія..." Чоловік мене зрозумів тоді з півслова. Ми з ним виросли у двох світах, розділених "заліз - ною завісою", але він легко сприйняв мій код життєвих цінностей. От мені й думається час - то: к ому маю дякувати? Богу, що звів нас? Батькам своїм, що в своєму Яготині не забу - вали, сивіючи у вічній борні за кусень хліба, про наші молоді душі? Чи Тарасові, що словом своїм проникним незримо жив поруч, справ - ляючись і за дідуся мудрого, якого мені так і не подарувала доля, і за навчителя, і за Божого посланника? Та, мабуть, усім їм разом... Пам'ятаю свого батька, з маленьким, у зеленій дерматиновій палітурці, "Кобзарем" у руках. Щойно приніс з магазину, разом з хлібом - "кирпичиком" (так його в зросійщен ій Укра їні й називали – не "цеглинками") та па - хучою соняшниковою олією в сулії. Книжка пахла хлібом, морозом, і тато, зловивши ма - мин здивований погляд (мовляв, а де ж халва? Ти ж обіцяв дітям халви принести...), винувато промовив: "Та я ось... "Кобзарик а" купив". Від - тоді й пішло в нашому домі: "Кобзарик" та “Кобзарик"... Старша сестра, Люба, почала вчити з нього уривок з поеми "Княжна". Вона в нас була “артисткою“ – грала у виставах, співала, декл ямувала з самодіяльної сцени, отож уся хата дзвеніла її ч истим, мелодійним голосом: "Зоре моя вечірняя, /Зійди над горою, /Поговорим тихесенько /В неволі з тобою..." Тоді ми, може, й не впов ні розуміли тугу, якою бриніли ці знамениті строфи (поет написав цю річ у 1847 р. в казематах Орен - бурга, бувши заарештов аним за участь у Кирило - Мефодіївському братстві), але нас підкорювала кри нична свіжість Шевченкового слова – такого простого і глибоко проникаючого в душу . Пам ’ятаю, як Люба, мало не захлинаючися, розпові дала нам вдома про затихлий зал, що слухав лірику Шевченка так, ніби не чув досі ніколи. І як аплодували ій... А тато, дістаючи "Кобза рика" з полички, любовно погладжував обкла динку: "Тобі аплодували... чи йому, Тарасу?.." Люба затихала при цій потаємній батьковій мислі, висловленій вголос. Вона, та ми сль, час то настигала нас зненацька, немов яблуко на бігу під ноги вкочувалось: і його не роз чавити б, і самому не впасти б. Тато ж сам і приходив на виручку: "Кажи, дочко: і йому, що написав отак доладно, і мені, що читала гарно“. У неділю він часто, коли пороблено було все діло – кролі й кури ситі, свині по - порані, сніг у дворі відчищено, топлива та води в хату нанесено, – всаджувався за столом і починав читати вголос. Люди десь, по Ка на - дах та Америках, Франц іях та Польшах, ішли до церкви – Богу помолитися, випросити за щось прощення і за щось подякувати, а ми... Місцева церква ще до війни була розвалена й розграбована, ікони в багатьох сім ’ях перепро - вадили з покуті на горища, познімали руш - ники на стінах. Нашим богом був Тарас, який суворо дивився з “Кобзарикового“ портрета на нашу вбогу світлицю і ніби промовляв до нас: "В такій же і мене мати сповивала...". І хіба до нас одних він отак промовляв? Зруйнована війною країна довго не могла розправити крил, отож мало не кожна сім ’я жила в "шев - чен ківській " хаті, і тільки де - не - де стали ви - ростати цегляні будинки з широкими вік нами і під толевими, а то й шиферними покрівлями, встановлюючи в СРСР новий стандарт рівня проживання. Всі тягнулися до нього, тільки в одних це виходило замолоду, а в інших – аж під старість: "Cтройка всі жили витягла..." Поставили під кінець 1960 - их новий дім і ми: батько – за муляра, теслю й інженера, ми з сестрами – за підруч ників, а мама гарно
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
