Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 201 3 WWW. UNWLA.ORG 11 мога далі. Назар розплющив очі і роздивився довкола. Шкода, що то був лише сон, тільки сон... От вже прокинувся його товариш Павло Верещак, волинянин, з яким вони здружилися на чужині. У хлопця були такі сині очі, що Назарові здавалося, ніби він дивиться в озера. «Дивлюсь в твої очі, ніби в сині озера Волині, – прошепотів йому на вухо Назар. – Мабуть, не одну дівчину причарували твої очі?» Він по - змовницькому підморгнув Павлусеві. Хотілося якось підтримати товариша, та й себе заодно. Бо на війні – як на війні. Кожен новий день може бути останнім. Тож треба радіти кожній прожитій хвилині. І ніколи ні про щ о не шко - дувати. Назар привчав себе жити за цими пра - ви лами з перших днів перебування в Афга ніс - тані. Із перших своїх кроків на цій чужій землі. Землі, обпеченій гарячим сонцем і политій кров ’ ю ні в чому не винних хлопців, яких уважали тут завойовниками. ...А потім був один із найзапекліших боїв, в якому довелося брати участь Назарові. Два тижні провели вони у горах, на пакистан - ському кордоні. Було наказано будь - що зни - щити душманів, які засіли в горах намертво. Так, вони були у своїх горах, на своїй землі. Вони знали тут кожну стежинку і кожен камінець. А що ж прийшлі хлопці? Наче сліпі кошенята, яким часто - густо доводилося від - стрі люватися навмання. Козацька кров забур - лила – хлопці були мужн іми і безстрашними! Мусили хоча б зберегти себе, бо гірський на - род непереможений. Вони готові усі загинути, та не віддати своєї землі! І тоді керівництво кинуло на підмогу нашим воякам ще один батальйон. Довелося йти півночі, щоб діста - тися до позицій «д ухів» лише на світанку. Та хтось із місцевих вже подав своїм сигнал, аби ті були напоготові. «Духи» відкрили вогонь на ураження. Що тут почалося! Якщо на землі існує пекло, то Назар опинився у самісінькому його епіцентрі! Не розібрати було нічогісінько: ан і хто в кого поцілив, ані хто в кого влучив! Назар задихався від пилу, ковтаючи повітря, і намагаючись не випустити з поля зору Павла Верещака. Якоїсь миті йому здалося, що все це відбувається не насправді, а наче у кіно. Назар лише бачив, як «дух» поціли в в його коман - дира, і вже брав під приціл Павла... Не тям - лячи нічого, Назар навмання кинув гранату... Бачив лише, що командир впав, прикривши голову руками. Назар повз до нього, обди ра - ючи в кров руки, дряпався так відчайдушно, ніби це була остання мить жи ття... Ще трохи, ще... Чому ж так повільно перетікає час? Зда - валося, що він повз до командира цілу віч - ність... То був зовсім молоденький хлопець, добродушний і веселий... Росіянин Альоша зі Смоленщини... Назар тягнув його по землі, прикриваючи собою від душмансь кої кулі. Навіть хотів послухати пульс, та у цій колотне - чі нічого не бачив і не чув. Назар лише пов - торював весь час: «Зараз, зараз, тримайся...А я – миттю...От тільки за Павлом ще змотаюся – і повернуся...Там же залишився лежати мій товариш Павло...» Ні, Назаре, ти вже не встиг - неш за Павлом...Ти мариш, але Альошу тобі все - таки вдалося врятувати. Про це він дізнав - ся пізніше, коли лежав горілиць на землі, а все тіло так немилосердно пекло, ніби він побував у пеклі... Павла відвідав вже у госпіталі. Три - мав його за ру ку. Сльоза витекла із синіх очей Павла і застигла на його неголеній щоці: «Все, Назаре... Відвоювався я... Душман знав, куди поцілити – у самісіньку спину... А це означає, що попереду на мене чекає повна нерухо - мість...» Назар міцніше стиснув руку това ри - ша: «Ще не все втрачено, брате... Операція може бути вдалою, і тоді ти танцюватимеш на весіллі! Ну, усміхнися мені! Погляну в твої очі, наче в сині озера Волині...» Павло відвернувся від друга, щоб не засмучувати ані його, ані себе. Сині озера плакали, і була в них така туга і безвихідь, що Назар не знайшов потрі бних слів. «Ти ж лікар, друже, – нарешті глухо заго - ворив Павло. – Тож мусиш знати, що з такою травмою на весіллях не танцюють...Тож від - тан цюєш за мене... І живи за мене, будь лас - ка!» Над Афганом палало розпеч ене чужин - ське сонце, і було воно схоже на гігантський млинець, яким чомусь не хотілося ласувати... ...Ластівка сиділа на Уляниній долоні. Вони дивилися в небо разом і кожен думав про щось своє. Мить – і пташина відірвалася від Уляниної долоні, несміливо змахн ула криль - ця тами і раптом сіла за землю. Серце Уляни несамовито забилося. Вона, не відриваючи пог ляду, слідкувала за тим, що робитиме лас - тівка далі. Пташка, зробивши коло, раптом прощально змахнула крильцятами, і полинула в синє небо. Уляна постояла що трохи і повіль - но пішла додому. Раптом хтось доторкнувся до її плеча. Від несподіванки Уляна не сміла на - віть поворухнутися. Та побачивши солдатську форму, все зрозуміла. Назар простягнув до неї руки, а вона лише повторювала: «Ластівка, ластівка моя...» А де сь високо у небі літала безстрашна маленька пташка, радіючи вітру і волі. І хто знає, може летіла вона в край озер, щоб поглянути в їхні сині очі? Наталія Осипчук, член Національної Спілки письменників України.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
