Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
10 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 201 3 Уляна уявляла, що така сама доля може спіт - кати її Назара, і не могла стримати сліз. А рап - том і він?! Від самої думки в Уляни терпли руки і віднімалися ноги... Тоді вона – виріши ла від - разу – піде за ним слідом. Якщо заберуть Наза - ра, їй вже нічого не треба. Життя скін чить ся відразу, як він піде за поріг рідної хати... Назар стояв біля вікна, розкуйовджу - ючи свої неслухняні кучери, і про щось думав. Про що ти думаєш, син ку? Уляна хотіла підій - ти до нього, обійняти, розпитати про те, що його непокоїть... Але вона боялася, що не стри - має емоцій, розплачеться, і тим самим зіпсує синові настрій. Раптом Уляна відчула, як до неї повертаються сили. Ще мить тому їй зда - валося, що усі життєдайні сили полишили її назавжди, і вона почувалася геть розчавле ною і спустошеною. Та наче хтось вдихнув життя в її душу, і Уляна відчувала це фізично. Вона зрозуміла, що якщо зараз опустить руки, зла - мається, то це вже назавжди. І якщо вона буде переможеною і знесиленою, то хто під тримає Назара? Вона вже не плакала і не зіт хала. Назар пішов, а все життя матері пере - творилося на суцільне чекання. Іноді Уляні здавалося, що то вона ковтає розпечене повіт - ря, і то її саму бере під приціл душман. Д ивно, але вона зовсім не відчувала ненависті до того афганського солдата. Розуміла, що під розпе - ченим і гарячим сонцем той боронить свою землю, яка нагадувала суцільну пустелю, вси - па ну камінням. І от на цю чужу землю доля закинула Назара та тисячі укра їнських хлоп - ців. Навіщо їм ця війна? Уляна подумки звер - талася до афганських солдатів, ніби поясню - ючи їм: «Наші хлопці прийшли на вашу зем - лю не з власної волі. Вони – лише заручники на чужій війні. Змилуйся, Боже, над нашими хлопцями, які ні в чому не в инні, і дозволь їм повернутися на рідну землю, до їхніх матерів». Уляна молилася так щиро і віддано, благаючи сили небесні і Божу Матір, що забувала про все на світі. Вона щодня розмовляла з Наза - ром, ніби він нікуди і не від ’ їжджав. Одного ранку, коли У ляна поставила на плиту чайник, до вікна залетіла ластівка. Хтось поранив бідолашну пташку, бо вона знеможено впала на підлогу. Уляна кинулася до пташки, обережно взяла її в руки і почала роздивлятися. У ластівки було зламано крило, а на ніжному пір’ ячку з апеклася кров. Жінка так хвилювалася, що не звертала навіть уваги на чайник, який загрозливо шкварчав, нагаду - ючи забудькуватій господині про небезпеку. «Зараз, зараз, потерпи, моя ластівко, – Уляна дмухала з усіх сил на крильце, – я тобі допо - можу». Трима ючи пташку в руці, вона зняла чайник з плити. Пташка стихла в її руках, і ця її довіра так вразила Уляну, що вона поцілу - вала ластівку в голівку. Було тихо, лише сту - кало сердечко мало ї пташини. «Що робити, синку?» – запитала Уляна, ніби Назар був по - ряд. Вона подумки питала поради у свого сина – лікаря. «Певно, у мене вже галюцинації, – жінка втомлено провела рукою по чолу. – Бо з якого дива мені відомо, яку допомогу надати пораненій пташині? Ніби сам Назар розповів, що робити і чим допомогти пораненій лас тів - ці». Уляна дивувалася своїм рухам – чітким і вивіреним. Колись так само їй було незрозу - міло, як це її син не втрачає свідомість, поба - чивши кров. Вона ж сама страшенно боялася навіть краплини крові. Чомусь завжди згаду - ва ла слова, почуті від дідуся у дитинстві: «Кров людська – не водиця. Бережи себе і інших». Ні, вона не була стовідсотковою боягузкою, а от крові боялася. Дивно, але Назар завжди був спокійним і мужнім. Навіть того дня, коли бачив перед собою заюшену кров’ю людину. Чи то його мужність п ереда лася матері, але вона нікого і нічого не боя лася. Лише сама собі дивувалася, коли обереж но поклала лас - тівку на ковдру, очистила і обробила її ранку. Щоправда, довго дмухала на її крильце, при - мовляючи, наче малій ди тині: «Все буде добре, ти житим еш. А коли я тебе вилікую, ти ви - пурх неш у вікно і полетиш в синє небо». А потім вона загорнула пташку у вовняну тканину і носила на руках, притис нув ши до серця. Цієї миті вона загадала бажання, якого навіть сама злякалася: «Якщо рана швид ко загоїться і ластівка стане на крило, зовсім ско - ро повернеться Назар». Від хвилю вання Уляна зойкнула: «Що це я таке вига дала? А якщо із ластівкою щось станеться і вона більше не зможе літати? То що тоді – Назар не?..» Що буде далі, Уляна навіть боя лася думати. Во на лише притиснула руки до грудей і шепотіла: «Ні – ні, цього не може бути! Все буде добре! Ластівка полетить і Назар повернеться! Він так потрібний своїй рідній землі, своїй Україні!». Назарові снився дивний сон. Він бачив, як бігає під дощем, торкаючись босими нога - ми вогкої землі. Це було так приємно – хлю - патися під дощем, і ковтати дощові краплі. Назар навіть у сні дивувався, чому ті краплі такі солодкі. Ніби хтось підсолодив їх, і Наза - рові вони видавалися найсмачнішими від усіх цукерок. Тут, в Афган істані, він вже давно не бачив дощу. Так само, як не ходив босими ногами по землі. Якби його воля, він стягнув би з ніг ті остогидлі чоботи і пожбурив їх яко -
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
