Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
10 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 201 3 Уляна уявляла, що така сама доля може спіт - кати її Назара, і не могла стримати сліз. А рап - том і він?! Від самої думки в Уляни терпли руки і віднімалися ноги... Тоді вона – виріши ла від - разу – піде за ним слідом. Якщо заберуть Наза - ра, їй вже нічого не треба. Життя скін чить ся відразу, як він піде за поріг рідної хати... Назар стояв біля вікна, розкуйовджу - ючи свої неслухняні кучери, і про щось думав. Про що ти думаєш, син ку? Уляна хотіла підій - ти до нього, обійняти, розпитати про те, що його непокоїть... Але вона боялася, що не стри - має емоцій, розплачеться, і тим самим зіпсує синові настрій. Раптом Уляна відчула, як до неї повертаються сили. Ще мить тому їй зда - валося, що усі життєдайні сили полишили її назавжди, і вона почувалася геть розчавле ною і спустошеною. Та наче хтось вдихнув життя в її душу, і Уляна відчувала це фізично. Вона зрозуміла, що якщо зараз опустить руки, зла - мається, то це вже назавжди. І якщо вона буде переможеною і знесиленою, то хто під тримає Назара? Вона вже не плакала і не зіт хала. Назар пішов, а все життя матері пере - творилося на суцільне чекання. Іноді Уляні здавалося, що то вона ковтає розпечене повіт - ря, і то її саму бере під приціл душман. Д ивно, але вона зовсім не відчувала ненависті до того афганського солдата. Розуміла, що під розпе - ченим і гарячим сонцем той боронить свою землю, яка нагадувала суцільну пустелю, вси - па ну камінням. І от на цю чужу землю доля закинула Назара та тисячі укра їнських хлоп - ців. Навіщо їм ця війна? Уляна подумки звер - талася до афганських солдатів, ніби поясню - ючи їм: «Наші хлопці прийшли на вашу зем - лю не з власної волі. Вони – лише заручники на чужій війні. Змилуйся, Боже, над нашими хлопцями, які ні в чому не в инні, і дозволь їм повернутися на рідну землю, до їхніх матерів». Уляна молилася так щиро і віддано, благаючи сили небесні і Божу Матір, що забувала про все на світі. Вона щодня розмовляла з Наза - ром, ніби він нікуди і не від ’ їжджав. Одного ранку, коли У ляна поставила на плиту чайник, до вікна залетіла ластівка. Хтось поранив бідолашну пташку, бо вона знеможено впала на підлогу. Уляна кинулася до пташки, обережно взяла її в руки і почала роздивлятися. У ластівки було зламано крило, а на ніжному пір’ ячку з апеклася кров. Жінка так хвилювалася, що не звертала навіть уваги на чайник, який загрозливо шкварчав, нагаду - ючи забудькуватій господині про небезпеку. «Зараз, зараз, потерпи, моя ластівко, – Уляна дмухала з усіх сил на крильце, – я тобі допо - можу». Трима ючи пташку в руці, вона зняла чайник з плити. Пташка стихла в її руках, і ця її довіра так вразила Уляну, що вона поцілу - вала ластівку в голівку. Було тихо, лише сту - кало сердечко мало ї пташини. «Що робити, синку?» – запитала Уляна, ніби Назар був по - ряд. Вона подумки питала поради у свого сина – лікаря. «Певно, у мене вже галюцинації, – жінка втомлено провела рукою по чолу. – Бо з якого дива мені відомо, яку допомогу надати пораненій пташині? Ніби сам Назар розповів, що робити і чим допомогти пораненій лас тів - ці». Уляна дивувалася своїм рухам – чітким і вивіреним. Колись так само їй було незрозу - міло, як це її син не втрачає свідомість, поба - чивши кров. Вона ж сама страшенно боялася навіть краплини крові. Чомусь завжди згаду - ва ла слова, почуті від дідуся у дитинстві: «Кров людська – не водиця. Бережи себе і інших». Ні, вона не була стовідсотковою боягузкою, а от крові боялася. Дивно, але Назар завжди був спокійним і мужнім. Навіть того дня, коли бачив перед собою заюшену кров’ю людину. Чи то його мужність п ереда лася матері, але вона нікого і нічого не боя лася. Лише сама собі дивувалася, коли обереж но поклала лас - тівку на ковдру, очистила і обробила її ранку. Щоправда, довго дмухала на її крильце, при - мовляючи, наче малій ди тині: «Все буде добре, ти житим еш. А коли я тебе вилікую, ти ви - пурх неш у вікно і полетиш в синє небо». А потім вона загорнула пташку у вовняну тканину і носила на руках, притис нув ши до серця. Цієї миті вона загадала бажання, якого навіть сама злякалася: «Якщо рана швид ко загоїться і ластівка стане на крило, зовсім ско - ро повернеться Назар». Від хвилю вання Уляна зойкнула: «Що це я таке вига дала? А якщо із ластівкою щось станеться і вона більше не зможе літати? То що тоді – Назар не?..» Що буде далі, Уляна навіть боя лася думати. Во на лише притиснула руки до грудей і шепотіла: «Ні – ні, цього не може бути! Все буде добре! Ластівка полетить і Назар повернеться! Він так потрібний своїй рідній землі, своїй Україні!». Назарові снився дивний сон. Він бачив, як бігає під дощем, торкаючись босими нога - ми вогкої землі. Це було так приємно – хлю - патися під дощем, і ковтати дощові краплі. Назар навіть у сні дивувався, чому ті краплі такі солодкі. Ніби хтось підсолодив їх, і Наза - рові вони видавалися найсмачнішими від усіх цукерок. Тут, в Афган істані, він вже давно не бачив дощу. Так само, як не ходив босими ногами по землі. Якби його воля, він стягнув би з ніг ті остогидлі чоботи і пожбурив їх яко -
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
