Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 201 3 WWW. UNWLA.ORG 9 ...Цієї ночі Уляні снився страшний сон. Снилася їй гроза, яку колись їй довелося пере - жити. Це було у далекому дитинстві, коли Улян ка була малою дівчинкою і разом із су - сідськими дітьми пасла корівок далеко від хати. Ранок був таким ясним і сонячним, що про грозу нічого не нагадувало. Вже і сніданок був готовий: кусень хліба, пляшечка молока. Одному хлопчикові мати вділила трохи сала. Улянка пов ’ язала хусточку, закинула за плечі торбинку і миттю вибігла надвір. На лугу було так гарно, так затишно! Поки корівки ласува - ли соковитою травою, діти бігали один за од - ним. Потім потомилися, посідали в коло і по - чали розповідати один одному страшні історії . Першим помітив величезну хмару, яка сунула на село, найменший хлопчик. Він і за - бив тривогу. Діти почали заганяти корів, але ті безтурботно жували траву. Раптом зірвався страш ний вітер, небо миттєво почорніло, хова - ючи у важких хмарах сонечко. Здавалося, що серед липневої днини раптом повалить сніг. Улянка чимдуж бігла за своєю корівкою Мар - тою, відчайдушно била її лозиною, примовля - ючи: «Геть! Пішла геть! Додому!» Здавалося, що небо розверзлося, і злива накрила з голо - вою і малих дітей, і їхніх корівок, які відчай - душно мугикали. Невідомо, чи вдалося б Улян ці відігнати свою непокірну Ма рту, якби не рішучість білявого Іванка. Той не розгубив - ся: схопив корову за мотузку і потягнув її на сухе місце. Корова, зрозумівши , що її витяга - ють з багнюки, вже не пручалася, а підкори - лася своєму рятівнику. Улянка вимокла до ниточки. Вона тремтіла ві д холоду і страху. Найбільше вона боялася блискавок, які пере - різали чорне небо жовто - червоними стріч ка - ми. Здавалося, що небом ширяють комети, які прибули із далеких світів. Улянка боялася дивитися на небо і тому йшла за Іванком, низь ко нахиливши голову . А коли побачила маму, яка вибігла за село її зустрічати, не витримала і розплакалася. Вона хотіла подяку - вати Іванкові за допомогу, та від холоду її зуби дрібно вистукували, а сама вона мала такий жалісливий вигляд, що Іванко посміхнувся. Улянку це чомус ь образило: їй здалося, що хлопець насміхається над нею. І тому вона змовчала, і тільки ближче притиснулася до Марти, ніби шукаючи в неї захисту. ...Треба ж такому трапитися, що через багато років її наздогнав далекий спомин ди - тинства. Хоча в Уляни вже був дорослий син, студент медичного інституту. Згадавши Наза - ра, Уляна посміхнулася. Син із дитинства хотів бути лікарем. Скільки себе пам ’ ятав, завжди приносив додому усіляку живність. То пташку із підбитим крилом принесе, то б езпритуль - ного пса притягне. І для кожної тваринки у Назара знаходилися гарні слова. Та й з людь - ми вмів ладити. Умів заспокоїти і підтримати як молодшого від себе, так і старшу людину. І рука в нього була легка. Якось Уляна поралася по господарству і боля че поранила собі руку. Від несподіванки скрикнула і закусила губу. «Не буду Назарові говорити, – промайнула дум ка, - сама перев ’ яжу руку». Та де там! Кров била фонтаном і Уляна не на жарт злякалася. Але Назара кликати не довелося. Наче відчув - ши біду, са м увійшов до кухні. Не вимовивши ані слова, мовчки взяв маму за руку, зупинив кров, обробив рану. Його рухи були вивіре - ними, точними. Уляна, спостерігаючи за робо - тою сина, не відчувала болю. Раділа, що син вже дорослий, може дати собі раду. Здавалося, ма тері тільки жити і радіти, але на серце лягає смуток. Стиск ається воно у тривозі і тузі, б’ єть - ся, наче зранена пташка. Та ще й цей сон... Гроза не вщухала всю ніч, і Уляні здавалося, що вона досі чує далекий гуркіт грому. Цілі - сінький день провела у тривозі . Коли Назар повернувся додому, не вит - ри мала, – кинулася назустріч. Помітила, що в очах сина причаїлася тривога. «Щось сталося? – Уляна дивилася на нього з острахом. – По - гана новина?» Назар обійняв матір, погладив по голові, як маленьку дівчинку, і сказав: «З навчанням доведеться почекати. В армію мене забирають». Уляна як почула цю новину, так і знепритомніла. Коли прийшла до тями, нікого не впізнавала довкола себе. Отже, сон був в руку. Назара забирають в солдати, але навіть не це було найстрашніши м. Уляна відчувала своїм серцем, що його забирають на афганську вій ну! «Нічого, – Назар намагався заспокоїти матір. – Там вже багато наших хлопців. Усі такі засмаглі, наче африканці! Там же спека і завжди сяє сонце». Він ще й жартує! Уляні зда валося, що в она марить, і перед її очима постають страшні картини. І вона, і Назар доб - ре знали про те, що з тієї спекотної країни, де завжди світить сонце, вже повертаються наші хлопці. Якби ж то вони поверталися живими, та на жаль... Зовсім молоденькі солдатики, які щ е нічого не бачили у житті, поклали свої голо ви на чужій війні... Навіщо? Заради чого?
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
