Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
“НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 201 3 WWW. UNWLA.ORG 9 ...Цієї ночі Уляні снився страшний сон. Снилася їй гроза, яку колись їй довелося пере - жити. Це було у далекому дитинстві, коли Улян ка була малою дівчинкою і разом із су - сідськими дітьми пасла корівок далеко від хати. Ранок був таким ясним і сонячним, що про грозу нічого не нагадувало. Вже і сніданок був готовий: кусень хліба, пляшечка молока. Одному хлопчикові мати вділила трохи сала. Улянка пов ’ язала хусточку, закинула за плечі торбинку і миттю вибігла надвір. На лугу було так гарно, так затишно! Поки корівки ласува - ли соковитою травою, діти бігали один за од - ним. Потім потомилися, посідали в коло і по - чали розповідати один одному страшні історії . Першим помітив величезну хмару, яка сунула на село, найменший хлопчик. Він і за - бив тривогу. Діти почали заганяти корів, але ті безтурботно жували траву. Раптом зірвався страш ний вітер, небо миттєво почорніло, хова - ючи у важких хмарах сонечко. Здавалося, що серед липневої днини раптом повалить сніг. Улянка чимдуж бігла за своєю корівкою Мар - тою, відчайдушно била її лозиною, примовля - ючи: «Геть! Пішла геть! Додому!» Здавалося, що небо розверзлося, і злива накрила з голо - вою і малих дітей, і їхніх корівок, які відчай - душно мугикали. Невідомо, чи вдалося б Улян ці відігнати свою непокірну Ма рту, якби не рішучість білявого Іванка. Той не розгубив - ся: схопив корову за мотузку і потягнув її на сухе місце. Корова, зрозумівши , що її витяга - ють з багнюки, вже не пручалася, а підкори - лася своєму рятівнику. Улянка вимокла до ниточки. Вона тремтіла ві д холоду і страху. Найбільше вона боялася блискавок, які пере - різали чорне небо жовто - червоними стріч ка - ми. Здавалося, що небом ширяють комети, які прибули із далеких світів. Улянка боялася дивитися на небо і тому йшла за Іванком, низь ко нахиливши голову . А коли побачила маму, яка вибігла за село її зустрічати, не витримала і розплакалася. Вона хотіла подяку - вати Іванкові за допомогу, та від холоду її зуби дрібно вистукували, а сама вона мала такий жалісливий вигляд, що Іванко посміхнувся. Улянку це чомус ь образило: їй здалося, що хлопець насміхається над нею. І тому вона змовчала, і тільки ближче притиснулася до Марти, ніби шукаючи в неї захисту. ...Треба ж такому трапитися, що через багато років її наздогнав далекий спомин ди - тинства. Хоча в Уляни вже був дорослий син, студент медичного інституту. Згадавши Наза - ра, Уляна посміхнулася. Син із дитинства хотів бути лікарем. Скільки себе пам ’ ятав, завжди приносив додому усіляку живність. То пташку із підбитим крилом принесе, то б езпритуль - ного пса притягне. І для кожної тваринки у Назара знаходилися гарні слова. Та й з людь - ми вмів ладити. Умів заспокоїти і підтримати як молодшого від себе, так і старшу людину. І рука в нього була легка. Якось Уляна поралася по господарству і боля че поранила собі руку. Від несподіванки скрикнула і закусила губу. «Не буду Назарові говорити, – промайнула дум ка, - сама перев ’ яжу руку». Та де там! Кров била фонтаном і Уляна не на жарт злякалася. Але Назара кликати не довелося. Наче відчув - ши біду, са м увійшов до кухні. Не вимовивши ані слова, мовчки взяв маму за руку, зупинив кров, обробив рану. Його рухи були вивіре - ними, точними. Уляна, спостерігаючи за робо - тою сина, не відчувала болю. Раділа, що син вже дорослий, може дати собі раду. Здавалося, ма тері тільки жити і радіти, але на серце лягає смуток. Стиск ається воно у тривозі і тузі, б’ єть - ся, наче зранена пташка. Та ще й цей сон... Гроза не вщухала всю ніч, і Уляні здавалося, що вона досі чує далекий гуркіт грому. Цілі - сінький день провела у тривозі . Коли Назар повернувся додому, не вит - ри мала, – кинулася назустріч. Помітила, що в очах сина причаїлася тривога. «Щось сталося? – Уляна дивилася на нього з острахом. – По - гана новина?» Назар обійняв матір, погладив по голові, як маленьку дівчинку, і сказав: «З навчанням доведеться почекати. В армію мене забирають». Уляна як почула цю новину, так і знепритомніла. Коли прийшла до тями, нікого не впізнавала довкола себе. Отже, сон був в руку. Назара забирають в солдати, але навіть не це було найстрашніши м. Уляна відчувала своїм серцем, що його забирають на афганську вій ну! «Нічого, – Назар намагався заспокоїти матір. – Там вже багато наших хлопців. Усі такі засмаглі, наче африканці! Там же спека і завжди сяє сонце». Він ще й жартує! Уляні зда валося, що в она марить, і перед її очима постають страшні картини. І вона, і Назар доб - ре знали про те, що з тієї спекотної країни, де завжди світить сонце, вже повертаються наші хлопці. Якби ж то вони поверталися живими, та на жаль... Зовсім молоденькі солдатики, які щ е нічого не бачили у житті, поклали свої голо ви на чужій війні... Навіщо? Заради чого?
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
