Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
30 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 2013 С С В В Я Я Т Т В В Е Е Ч Ч І І Р Р Н Н І І П П Р Р И И Г Г О О Д Д И И Спомин Сонечко, що спішило за обрій, зачер - вонило край неба, ніби завстида л ось, що ще затрималось, бо вчительські й братії не тер - пить ся залишити ш колу. Хоч занять нема сьогодні, але на святкові дні партія проводить наради, а то й просто заставляє бути на роботі, щоб не святкував хтось, не дай Боже, адже СССР – країна суцільного атеїзму. Я, як і решта вчителів, сидів одяг не - ний, лиш шапку надягнути на голову, як до вчительської зайшла секретарка і проголосила на весь голос: – Вас, Дмитре Євгеновичу, і вас, Рома - не Михайлович у , викликають негайно прийти в райком! – Ти не могла сказати, що мене вже нема? – з болем в очах за п ита в у дівчини . – Що ви собі дозволяєте, Дмитре Євге - новичу?! Вчите неправду говорити, «раз пар - тія каже – треба, комсомол відповідає – єсть!» – процитував партійний лозунг директор. В райкомівському залі формували бри - га ди, що мали виїхати в села з метою не допус - тити там колядування, тобто, ганятися за дітьми - колядниками . «Боженьку, – думаю собі я. А то за що мені така напасть ? Адже на мене в Івано - Франківську на Святвечір родина че - кає!» Недарм а кажуть, що одна біда за собою другу тягне – мене с парували з інструктором райкому партії Олексієм, якого ми вважали за кар ’ єриста та вислужника. Хоч був місцевим, але оженився з москалькою, що не хотіла ні слова сказати по - українськи, хоча народилася у Вінниці а виросла і вчилася в Дрогобичі. А ще пригадався випадо к на Стрийщ ині, як пошепки хтось розповів в школі, де під час такої ж акції посіпаки били колядуючих дітей так, що один хлопчик став калікою. Ні, «тава - ріщі»! Я бити колядників не збираюся. Буду ходити і – крапка! З такими думк а ми всівся в райкомівського «бобика» позаду Олекси. Село зустріло нас освітленими вікнами у кожній хатині, тишею і ясною місячною пого дою. Об ’ їхали ми декілька тихих вуличок, не треба було бути дуже здогадливим, щоб зрозуміти причину тієї тиші та пустоту вули - чок – селяни за столам и святкували Свят ве - чір. Олекса зупинив авто біля великого цегля - ного будинку, сказав шоферові, що може їхати додому, а о пер ш ій годині вночі повинен при - їхати за нами. Зраділий шофер так швидко газонув з місця, що я більше здогадався, ніж почув Олексине повідомлення, що в цьому будинку мешкає голова колгоспу, якому ми зараз нанесемо візиту , і який з нає, що ми будемо в його хаті.. . На порозі привітав нас господар хати, з гостинною посмішкою запросив до світлиці, де поралася біля накритого вишиваним обру - сом стола жінка, в якій я впізнав вчительку місцевої школи. – Прошу заходити і сідати, ми вже зачекалися вас, – допомагаючи нам роздягну - тися, не сказала а проспівала господиня, – чим хата багата, будемо раді. – А де діти? – запитав Олекса, – я їм цукерки приніс. – Та піш ли до діда й баби. Там ве ч е - ряти будуть, – знову проспівала головиха. На столі було все, що повинно було бути на Святвечір: кутя, узвар, вареники, риба, гри - би. Не зчулися, як пролетів час, і за вікном про - лунав клаксон автомобіля – за нами при їхали. Вулиця зустріла нас морозним скрипом люд - ських кроків та відлунням з - під вікон голосних колядок. Я аж рота розз ’ явив, так хотілося прилучитися до співу, бо в домі голо ви їли, пили, балакали, але на коляду було наложене табу, як я зрозумів, том у й дітей відправили до діда і баби. Що ж, треба зрозу міти і голову колгоспу, і Олексу – «корито» втратити не хочеться. Авось хтось заздрісний донесе . Наступного дня ми з Ромком після при мусового до обіду сидження в школі пос - пішили на поїзд. Дорогою я запитав товариша, як йому вчора велося в селі. Ромко спочатку спохмурнів, але раптом весело розсміявся, і я почув його святвечірні пригоди: – Як ти бачив, Дмитре, вчора мене спарували з першим секретарем комсомолу, отим пришибленим Шуріком. Сиділо би собі оте нещастя в Харкові, так ні, прислали нам, як «укрєплєніє савєцкіх кадров». – Та воно, Ромку, не з самого Харкова, а з яко го сь там закутка. Бачиш, яке воно мир - шаве. – Та так. От приїхали ми в село. Шурік повів мене до директорки школи. Директ орку ти знаєш. Вона вже в роках, стара діва. Дала нам вечерю з пісних голубців, поставила пів - літ ри «Столичної», щоб відкупитися від нас. Та де там! Шурік нажерся і поволік стару жін - ку з нами розганяти колядників, що вже за - пов нили своїми голосочками ву лиці та под - вір ’ я. Бігав, кричав, матюкався, вере щ ав, що «релігія – опіюм для народа». Ми мовчки ходили за ним, лиш директорка час від часу відрікалася від дітей, запевняючи Шуріка, що ці колядники не є її учнями, а напевно прий - шли з сусіднього села. Закінчення на стор. 32.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
