Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
30 WWW. UNWLA.ORG “НАШЕ ЖИТТЯ”, СІЧЕНЬ 2013 С С В В Я Я Т Т В В Е Е Ч Ч І І Р Р Н Н І І П П Р Р И И Г Г О О Д Д И И Спомин Сонечко, що спішило за обрій, зачер - вонило край неба, ніби завстида л ось, що ще затрималось, бо вчительські й братії не тер - пить ся залишити ш колу. Хоч занять нема сьогодні, але на святкові дні партія проводить наради, а то й просто заставляє бути на роботі, щоб не святкував хтось, не дай Боже, адже СССР – країна суцільного атеїзму. Я, як і решта вчителів, сидів одяг не - ний, лиш шапку надягнути на голову, як до вчительської зайшла секретарка і проголосила на весь голос: – Вас, Дмитре Євгеновичу, і вас, Рома - не Михайлович у , викликають негайно прийти в райком! – Ти не могла сказати, що мене вже нема? – з болем в очах за п ита в у дівчини . – Що ви собі дозволяєте, Дмитре Євге - новичу?! Вчите неправду говорити, «раз пар - тія каже – треба, комсомол відповідає – єсть!» – процитував партійний лозунг директор. В райкомівському залі формували бри - га ди, що мали виїхати в села з метою не допус - тити там колядування, тобто, ганятися за дітьми - колядниками . «Боженьку, – думаю собі я. А то за що мені така напасть ? Адже на мене в Івано - Франківську на Святвечір родина че - кає!» Недарм а кажуть, що одна біда за собою другу тягне – мене с парували з інструктором райкому партії Олексієм, якого ми вважали за кар ’ єриста та вислужника. Хоч був місцевим, але оженився з москалькою, що не хотіла ні слова сказати по - українськи, хоча народилася у Вінниці а виросла і вчилася в Дрогобичі. А ще пригадався випадо к на Стрийщ ині, як пошепки хтось розповів в школі, де під час такої ж акції посіпаки били колядуючих дітей так, що один хлопчик став калікою. Ні, «тава - ріщі»! Я бити колядників не збираюся. Буду ходити і – крапка! З такими думк а ми всівся в райкомівського «бобика» позаду Олекси. Село зустріло нас освітленими вікнами у кожній хатині, тишею і ясною місячною пого дою. Об ’ їхали ми декілька тихих вуличок, не треба було бути дуже здогадливим, щоб зрозуміти причину тієї тиші та пустоту вули - чок – селяни за столам и святкували Свят ве - чір. Олекса зупинив авто біля великого цегля - ного будинку, сказав шоферові, що може їхати додому, а о пер ш ій годині вночі повинен при - їхати за нами. Зраділий шофер так швидко газонув з місця, що я більше здогадався, ніж почув Олексине повідомлення, що в цьому будинку мешкає голова колгоспу, якому ми зараз нанесемо візиту , і який з нає, що ми будемо в його хаті.. . На порозі привітав нас господар хати, з гостинною посмішкою запросив до світлиці, де поралася біля накритого вишиваним обру - сом стола жінка, в якій я впізнав вчительку місцевої школи. – Прошу заходити і сідати, ми вже зачекалися вас, – допомагаючи нам роздягну - тися, не сказала а проспівала господиня, – чим хата багата, будемо раді. – А де діти? – запитав Олекса, – я їм цукерки приніс. – Та піш ли до діда й баби. Там ве ч е - ряти будуть, – знову проспівала головиха. На столі було все, що повинно було бути на Святвечір: кутя, узвар, вареники, риба, гри - би. Не зчулися, як пролетів час, і за вікном про - лунав клаксон автомобіля – за нами при їхали. Вулиця зустріла нас морозним скрипом люд - ських кроків та відлунням з - під вікон голосних колядок. Я аж рота розз ’ явив, так хотілося прилучитися до співу, бо в домі голо ви їли, пили, балакали, але на коляду було наложене табу, як я зрозумів, том у й дітей відправили до діда і баби. Що ж, треба зрозу міти і голову колгоспу, і Олексу – «корито» втратити не хочеться. Авось хтось заздрісний донесе . Наступного дня ми з Ромком після при мусового до обіду сидження в школі пос - пішили на поїзд. Дорогою я запитав товариша, як йому вчора велося в селі. Ромко спочатку спохмурнів, але раптом весело розсміявся, і я почув його святвечірні пригоди: – Як ти бачив, Дмитре, вчора мене спарували з першим секретарем комсомолу, отим пришибленим Шуріком. Сиділо би собі оте нещастя в Харкові, так ні, прислали нам, як «укрєплєніє савєцкіх кадров». – Та воно, Ромку, не з самого Харкова, а з яко го сь там закутка. Бачиш, яке воно мир - шаве. – Та так. От приїхали ми в село. Шурік повів мене до директорки школи. Директ орку ти знаєш. Вона вже в роках, стара діва. Дала нам вечерю з пісних голубців, поставила пів - літ ри «Столичної», щоб відкупитися від нас. Та де там! Шурік нажерся і поволік стару жін - ку з нами розганяти колядників, що вже за - пов нили своїми голосочками ву лиці та под - вір ’ я. Бігав, кричав, матюкався, вере щ ав, що «релігія – опіюм для народа». Ми мовчки ходили за ним, лиш директорка час від часу відрікалася від дітей, запевняючи Шуріка, що ці колядники не є її учнями, а напевно прий - шли з сусіднього села. Закінчення на стор. 32.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
