Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
лових нюансів було в кожнім його слові! А сам він по вінця вщерть наповнений добром, лю бов’ю... І вітерець, такий вільний, лагідно обвівав нас, а душі ніби з’єднувались з вільними хмаринками в небі... А одного разу батько зробив мені подару нок - несподіванку: зустріч з циганами. Було це так: якось батько взяв мене в поїздку по району, ми побували на кількох полях з цукровими буряками, заїздили і до голів колгоспів (у бать ка, як агронома від цукрового заводу, був конюх з возом). Поки батько розмовляв з сільським начальством, я (десь так п’ятирічна дівчинка) бігала по садку, то біля пасіки і т.д., навколишні люди були дуже ласкаві й прихильні до мене. І от ми від’їжджаємо з якогось села, віз наповнений яблуками та грушами... До речі, батько дуже рідко щось привозив додому, бо все роздавав... (Взагалі, він був людиною широкої душі, ніяких запасів вдома не було, нічого зайвого - а що, як схоплять тебе, і в дорогу?!, - жили, можна сказати, аж занадто скромно...). А ось ця картина - тут треба талант ху дожника чи кінорежисера, щоб описати таке велике, різноколірне, веселе дійство. їдемо, батько такий освітлений, таємниче усміхається, вслухаючись у мій щебіт... Дорога - широка, довга, ґрунтова, пильо- ва... І раптом виринають цигани. Ліворуч - їхні шатра, підводи. Вони, їх так багато, вітаються з батьком, а потім - почалися танці та співи! Які ж це були танці й пісні! Ніби воля розспівалася: такі всі гарні, веселі, соняшні, сонцесяйні! А танці - на всю широчінь дороги, під оплески, регіт, сміх! Я - вся в захопленні! Нічого подіб ного і пізніше ніколи й ніде не бачила (навіть у „Циганці Азі” на сцені столичного драматичного театру і то було блідіше!). Я раділа, сміялася й насолоджувалась, плескала в долоні, намагалась теж співати, тан цювати... А Батько: „Дивись, дитинко, як воля гуляє!..” Довго тривало те наше свято... цигани все не втомлювались... А в кінці (вже вечоріло) батько віддав їм усе: і яблука, і груші, і мед. Повільно ми від’їз дили, а цигани, пританцьовуючи та співаючи, ще довго-довго за нами йшли... Бачила, що батько добре знайомий з ними, що він їх знає, а вони - його... Якою ж я щасливою повернулась додому! І протягом усього життя згадую ту зустріч з воле любними циганами. Дякую Тобі, Батьку, і за це свято Волі! ЯБЛУЧКО Б ДИТЯЧІЙ РУЦІ.. Було це в 1937 чи 1938 році. Містечко Червоне на Житомирщині, цукровий завод. Ми недавно тут поселилися. Біля заводу - великий сквер, такі високі дерева! Вздовж тягнеться вулиця, в будинках живуть інженерно-технічні працівники цукроварні з сім’ями. Всього будинків 6-7. Наш будинок - крайній, ближче до великого майдану, за ним - заводський клуб, в якому у вихідні дні демонструвалися кінофіль ми, іноді приїздили „артисти” - і люди дивились театральні вистави. В основному то були укра їнські п’єси - „Наталка Полтавка” тощо... Та цього разу зігнали усіх робітників, їхні сім’ї, людей з навколишніх сіл на якийсь інший захід. Заля забита!.. Усі втомлені, похмурі, три вожні, зчорнілі... Деякі сидять, а багато хто стоїть. Задуха... Осінь пізня, холодно надворі. Ніхто не знає, що за збори будуть, але перелякані всі, неспокійні, мовчазні, боязкі. А дітки мовчать, дехто схлипує, батьки стиха їх втихомирюють. Чекають... Нестерпно довго тягнеться час, а це тільки хвилинки... І от на сцені з’являються якісь наче судді (чи хто інші?! - і тепер я не знаю), далі входять солдати озброєні, ставлять заґратовані перегородки, вводять двох: бухгал тера та інженера (їх було арештовано як „ворогів народу” кілька місяців тому). Так от - це показовий суд над ними! В’язні працювали на цьому цукровому заводі, їхні сім’ї тут живуть... І в залі хтось із рідні є ... Всі принишкли... Далі - якісь виступи, політична „говорильня”, „моралі”... Ми, діти, нічого не тямимо, тільки вдивляємось в обличчя в’язнів, суддів, охоронців... Які ж очі в усіх!.. Це - незабутнє! Ніби і світлих днів нема надворі, ні сонця, якось темнувато і в залі, тільки стіл, лиця суддів, в’язнів - освітлені ! А бухгалтер побачив доцю свою у залі, не відриває погляду від неї (тепер би я прочитала це прощання в його очах !). Продовження на стор. 25.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
