Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Віра ВОВК РОДИНА Холодний вітер ріже й проходить за шкіру. Навіть світла ліхтарів померзли і зіщулилися. Між автами, на широкому тротуарі, їх четверо: чоловік, жінка з дитиною на руках і хлопчик. Розгублено розглядаються довкола. - Ви, може, шукаєте якоїсь адреси? Звідки ви? - Ми зі Спіріто Санто... Приїхали відвідати племінницю, але не застали її вдома. Сусіди сказали, що вона в шпиталі. Хата за чинена. Жінка, молода й худенька, в чистому квітчатому платті в дріб ний узір, труситься з холоду. В руках торба, повна мокрих пелю шок. Хлопчик сонно тулиться до її колін, переступає з ноги на ногу. - Що будете тепер робити? Чоловік приступає крок ближче. - Доно. Я шукаю праці. Може, садівником. Тут багато домів у садах... - Як вам шукати праці серед ночі? - Щоб тільки переночувати... - Ніхто не дасть праці незнайомим, ні притулку в своєму домі. Ніхто вас тут не знає. - Доно, я не розбійник, подивіться на мої руки. Бачите мозолі? Я працюю на полі. Дивлюся на чисті долоні з твердими знаками від рискаля і рала, в добрі лагідні очі. Немовля поплакує, а хлопчик: „Мамо, ходім геть...”. Жінка: „Цить, дитино, цить...” Якби я не була така втомлена сьогодні. Якби завтра досвіта не мусіла знов забиратися з дому. Якби я не боялася взяти людей з вулиці до себе... Біжу додому, дзвоню до різних знайомих, шукаю нічлігу для родини, що чекає на вітрі. Притулок? Ніде. Серед ночі? Гуртожитки приймають до восьмої. Суспільна опіка чинна. Завідувачка від сутня. Ніхто не хоче перейняти від мене хреста з невідомою роди ною. Наче він тільки для мене призначений. Уявляю собі, що напускаю до ванни теплої води для купелі дітям і кладу їх у чисте ліжко. Жінка пере пелюшки і розвішує їх на бальконі. Родина вечеряє зі мною, потім іде спочити біля дітей. Але-бо в нашому будинку не вільно приймати бездомних. Хіба що нишком, чорним ходом... А як позбутися напохваті вранці неповоротких селюхів? Адже не можу їх залишити самих у мешканні. Висітимуть мені на шиї тяжелезним ланцюгом. Хтось подає думку, щоб післати їх до телевізійної станції, хай би надала заклик до населення, певно, хтось зголоситься. Хапаюся цієї рятівної дошки, на бігу стягаю з себе загортку. - Вдягніться, вам холодно... І їдьте до станції телевізії... Може, вдасться знайти вам нічліг. Родина дякує, жінка до чоловіка з ніжністю: „Дала мені свій власний светр...” Веду їх до автобуса, бачу, як розгортають з хустини гроші, щоб заплатити за подорож. Автобус зникає за закрутом. Сьогодні сором обливає мені обличчя. І як я їх тоді не пізнала? Тільки тому, що в їхніх долонях не світився лотос, не блищала авреоля над чолами. В годину моєї смерти стоятимуть мені в головах і судитимуть моє тверде, боязливе серце. Ярослава БАБИЧ СТРІТЕННЯ Вже весна туркоче голубами І чоло схиляє до тепла. Вже зима торішніми снігами З клуночком на прощу побрела. Зріють грози в заростях ожини, Сходить ніч на калиновий міст. Сонце десь виблискує за тином, Мов осінній неопалий лист.
Page load link
Go to Top