Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Звичайно, мене туди не пустили. Я пішла в Мі ністерство енергетики, в наше головне управ ління, і попросила допомогти. Мені написали перепустку. Я стала працювати в лікарні. Носила хлопцям газети, виконувала їхні замовлення — щось купляла, писала листи. Почалося моє жит тя там. Чоловікові було дуже приємно, він сам казав: „ Ти обійди усіх хлопців, треба їх підба дьорити”. А хлопці сміялися: „Ви у нас як ма ти... Ви нам Прип’ять нагадуєте...” Як вони чекали, що в При п ’ять повернуться, як чекали... Я перевдягалась у стерильний лікарняний одяг і ходила по всій клініці, тому мене сприй мали за медперсонал. Заходила до палати, а там кажуть: „Підніми його, допоможи, дай йому попити”. Вони були такі безпорадні... Як вони помирали... Від чоловіка приховувала, хто помер. Він каже: ’’Щось не чути сусіда зліва”. Я кажу: „Та його в іншу палату перевели... ” Але він все розумів. Усе знав. І його переводили з місця на місце. То на один поверх, то на інший. Першого травня прилетіла чоловікова сестра, її викликали, вона дала йому свій кіст ковий мозок. У мене таке враження, що пере садка кісткового мозку прискорила... Його орга нізм не визнавав ніяких втручань... Останнього вечора я залишилась з ним. Це було двадцять третього травня. Він мучився страшенно, у нього був набряк легенів. Питає: „Котра годи на?” — ,,Пів на одинадцяту”. - „А ти чому не йдеш?” Кажу: „Поспішати нема куди, бачиш, як видно надворі”. Він: — „Ти ж розумієш, що тепер твоє життя більше важить, ніж моє. Ти повинна відпочити і завтра іти до хлопців. Вони ждуть тебе „ Толю, я ж у тебе залізна, мене і на тебе, і на хлопців вистачить, розумієш? ” Він натискує на сигнал і викликає медсестру. Та нічого не розуміє. „Поясніть моїй дружині, - каже він, - що їй завтра треба йти до хлопців, хай іде. їй треба відпочити”. Я посиділа до пів на першу, він заснув, і я пішла. А вранці прибігла, кажу: „ Толю, тебе ли хоманить усього”. А він: „Нічого. Йди до хлоп ців, газети віднеси ”. Я тільки газети рознесла, а його в реанімацію повезли... Якось на початку травня, коли сестра його ще лежала в лікарні, вона сказала мені: ,, Толя дуже переживає, що волосся в нього почало випадати, просто пасмами ”. Я пішла до нього і кажу: „Ну й чого ти переживаєш через своє волосся? Навіщо воно тобі? Давай роз беремося чітко: в кіно ти не ходиш, в театр не ходиш. Сидіти у кабінеті чи вдома працювати можеш і в береті”. Він дивиться на мене: „Це ти правду кажеш?” — „Звичайно, правду, щиру правду. По-перше, подивишся збоку — йде лисий чоловік. Мимохідь викликає повагу. Видно, що розумний. А по-друге, я двадцять років пережи вала, що ти мене раптом покинеш, такий кра сень, а тут кому ти крім мене потрібен бу деш”. Він так сміявся. Все питав: „Ні, правда? А як же діти? ” Я кажу: „Дурненький ти. Вони тебе так люблять, навіщо їм твоє волосся Я намагалася відвернути його від думок про аварію: „ Толю повернемося тільки у Прип ’ять, заживемо... Я тобі такі черевики на мікропорі купила...” А він: „Так, поїдемо тільки в При п ’ять... ” Я чоловікові про всіх хлопців розповідала. Про Аркадія Ускова. Про Чугунова, про інших. Я ніби зв ’язкова між ними була. Там поряд лежав хлопець, Саша Кудрявцев. Він уже почав одужу вати. У нього сильні опіки були. Я зайшла, а його спиртом натирають. Він соромиться: „Не за ходь Я кажу: „ Сашенько, ти соромишся мене? Це ж добре, значить ти жити почав. Я завтра до тебе прийду, а сьогодні газетки покладу”. Взавтра приходжу, а мені кажуть: „Нема Саші. Помер”... Я ледве в ті дні ходила. Ні спати не могла, ні їсти. А того ранку, коли чоловіка до реанімації повезли, я ненадовго відлучилась з лікарні, а повернулася - сиділка в приймальному покої каже, що мій чоловік помер... Анатолій Андорійович помер о десятій тридцять п ’ять ранку... Я кинулась до лікаря: „Василю Даниловичу, він помер? Мені до нього треба!” - „Не мож на. ” - Як не можна? Він же мій чоловік!” Мах нув рукою: „Ходімте”. Пішли. Я простирадло відкинула, торкаю його руки, ноги, кажу: ,, Толю, ти ж не маєш права, ти ж не можеш! Ти ж повинен! Ти ж... Скільки енергетика ця твоя дурна втрачає... ” Я вже не відчувала, що втрачаю чоловіка, а от те, що від нас така людина йде... це... це мене лютило. Скільки б він міг зробити...
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
