Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
„кормоцеху охороняли дозиметристи, які час від часу виганяли тих роззяв, що приносили сюди з будівельних майданчиків своє „свічення”. Вражала чорна однаковість людей у бушлатах і комбіне зонах, ватниках і спецівках, у чепчиках, „афганках” і беретах, які мовчки уминали свій обід, - у всіх були не тільки однакові костюми, а й, здавалося, однакові обличчя - сірі від утоми. І в цьому похмурому світі чорноробів атомної аварії якось особливо зворушливо виглядали милі, розпашілі обличчя дівчат, що працювали на кухні. Весною 1987 року я вже зустрічав на темних, вимерлих вулицях Чорнобиля закохані парочки у стандартній уніформі. Цікаво було дізнатися про долю чорнобильських сімей, що склалися в Зоні, а таких чимало, - про долю їхніх дітей. Цікаво не тільки генетикам... Я знаю жінок, які поділяють зі своїми чоловіками всі труднощі тутешнього напівпохідного, невлаштованого життя. Але хочу розповісти про жінку, яка живе зараз у Москві, хоча продовжує працювати на ЧАЕС. Уже в травні позаминулого року тут ходили чутки про дружину одного з працівників АЕС, що потрапив до московської клініки N 6. Жінка ця нібито пішла працювати в ту лікарню, щоб бути поряд з чоловіком, щоб полегшити його страждання. Розповідали, як після смерті чоловіка вона продовжувала ходити по палатах і підбадьорувати опечених, стражденних людей, говорити їм, що чоловік тримається мужньо і вони також повинні триматися, не занепадати духом, а ці хлопці вже знали, що чоловік її помер, - і вони плакали, відвернувшись до стіни. Розповідь звучала як легенда, але згодом я дізнався, що історія ця не вигадана. Я розшукав цю жінку і записав її розповідь. Ельвіра Петрівна Ситникова, інженер Чорнобильської АЕС по дозиметричній апаратурі: „Мій чоловік, Анатолій Андрійович Ситни- ков, марив цими атомними станціями. Він ка зав: „ Ти уявляєш, тримати в своїх руках мільйон кіловат! ” Коли почалося будівництво Чорнобиль ської АЕС, я залишилась у Миколаєві, в родичів, а він тут, у гуртожитку, жив разом з Орловим. Як вони жили - це неймовірно. Я один раз при їхала подивилася: надголодь, у жахливих умовах. Та їм було не до того — вони працювали. У 1977 p., коли ми одержали квартиру у Прип’яті, я приїхала з дочкою і завжди була поряд з ним. Перший блок у вересні пустили. Він приходив з роботи... Бувало, до стіни притулиться, очі сяють, а сам мало не падає від утоми. Каже: „Боже мій, що сьогодні було... ми тримали... три хвилини тримали блок... А здавалось - три роки! Ми втримали блок!” У нас вісім років був автомобіль, але ми жодного разу не їздили на Південь. Йому все ніколи було. Він не пішов у відпустку і вісім десят п ’ятого року - на початку літа його призначили заступником головного інженера по експлуатації першого та другого блоків. А по тім... потім я через рік компенсацію за дві від пустки одержала... Усе робота й робота. До чого доходило: директор у відпустці, головний інженер у нас хворий був. Заступник головного по науці у від’їзді. Ситников залишався сам. На станції жартували: навіщо, мовляв, адміністрація, коли один Ситников є. Він не боявся відповідальнос ті. Все брав на себе. Підписував усі графіки. Але все вивчав: удома ввечері все перекреслить, виправить — тільки тоді свій підпис поставить. Я певна, якби у нього цей експеримент ішов, нічого б не було, ніякої аварії. Коли пускали четвертий блок, поспішали, всі графіки ламали. Чоловік виступав проти поспіху. Тоді перший секретар міськкому Гаманюк по плечу його поплескав: „ Ти хлопець гарячий дуже, молодий, заспокойся, охолонь, не можна так ”. А тієї ночі... він просто встав і пішов як завжди це робив. Чисто по солдатськи. Сказав мені, що сталося нещастя, треба бути там. І все... Пізно ввечері наступного дня, коли всіх, хто отримав велику дозу, везли до Москви і я прощалась з ним біля автобуса, я запитала: „ Толю чому ти в блок пішов. А він: „ Ти зрозумій, хто краще за мене знав блок? Треба було хлопців виводити. Якби ми... не відвернули ту аварію, то України б точно не було, а може, й пів- Европи ”. 28 квітня я була вже в Москві, а наступ ного дня знайшла ту клініку, де чоловік лежав. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
