Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
„кормоцеху охороняли дозиметристи, які час від часу виганяли тих роззяв, що приносили сюди з будівельних майданчиків своє „свічення”. Вражала чорна однаковість людей у бушлатах і комбіне зонах, ватниках і спецівках, у чепчиках, „афганках” і беретах, які мовчки уминали свій обід, - у всіх були не тільки однакові костюми, а й, здавалося, однакові обличчя - сірі від утоми. І в цьому похмурому світі чорноробів атомної аварії якось особливо зворушливо виглядали милі, розпашілі обличчя дівчат, що працювали на кухні. Весною 1987 року я вже зустрічав на темних, вимерлих вулицях Чорнобиля закохані парочки у стандартній уніформі. Цікаво було дізнатися про долю чорнобильських сімей, що склалися в Зоні, а таких чимало, - про долю їхніх дітей. Цікаво не тільки генетикам... Я знаю жінок, які поділяють зі своїми чоловіками всі труднощі тутешнього напівпохідного, невлаштованого життя. Але хочу розповісти про жінку, яка живе зараз у Москві, хоча продовжує працювати на ЧАЕС. Уже в травні позаминулого року тут ходили чутки про дружину одного з працівників АЕС, що потрапив до московської клініки N 6. Жінка ця нібито пішла працювати в ту лікарню, щоб бути поряд з чоловіком, щоб полегшити його страждання. Розповідали, як після смерті чоловіка вона продовжувала ходити по палатах і підбадьорувати опечених, стражденних людей, говорити їм, що чоловік тримається мужньо і вони також повинні триматися, не занепадати духом, а ці хлопці вже знали, що чоловік її помер, - і вони плакали, відвернувшись до стіни. Розповідь звучала як легенда, але згодом я дізнався, що історія ця не вигадана. Я розшукав цю жінку і записав її розповідь. Ельвіра Петрівна Ситникова, інженер Чорнобильської АЕС по дозиметричній апаратурі: „Мій чоловік, Анатолій Андрійович Ситни- ков, марив цими атомними станціями. Він ка зав: „ Ти уявляєш, тримати в своїх руках мільйон кіловат! ” Коли почалося будівництво Чорнобиль ської АЕС, я залишилась у Миколаєві, в родичів, а він тут, у гуртожитку, жив разом з Орловим. Як вони жили - це неймовірно. Я один раз при їхала подивилася: надголодь, у жахливих умовах. Та їм було не до того — вони працювали. У 1977 p., коли ми одержали квартиру у Прип’яті, я приїхала з дочкою і завжди була поряд з ним. Перший блок у вересні пустили. Він приходив з роботи... Бувало, до стіни притулиться, очі сяють, а сам мало не падає від утоми. Каже: „Боже мій, що сьогодні було... ми тримали... три хвилини тримали блок... А здавалось - три роки! Ми втримали блок!” У нас вісім років був автомобіль, але ми жодного разу не їздили на Південь. Йому все ніколи було. Він не пішов у відпустку і вісім десят п ’ятого року - на початку літа його призначили заступником головного інженера по експлуатації першого та другого блоків. А по тім... потім я через рік компенсацію за дві від пустки одержала... Усе робота й робота. До чого доходило: директор у відпустці, головний інженер у нас хворий був. Заступник головного по науці у від’їзді. Ситников залишався сам. На станції жартували: навіщо, мовляв, адміністрація, коли один Ситников є. Він не боявся відповідальнос ті. Все брав на себе. Підписував усі графіки. Але все вивчав: удома ввечері все перекреслить, виправить — тільки тоді свій підпис поставить. Я певна, якби у нього цей експеримент ішов, нічого б не було, ніякої аварії. Коли пускали четвертий блок, поспішали, всі графіки ламали. Чоловік виступав проти поспіху. Тоді перший секретар міськкому Гаманюк по плечу його поплескав: „ Ти хлопець гарячий дуже, молодий, заспокойся, охолонь, не можна так ”. А тієї ночі... він просто встав і пішов як завжди це робив. Чисто по солдатськи. Сказав мені, що сталося нещастя, треба бути там. І все... Пізно ввечері наступного дня, коли всіх, хто отримав велику дозу, везли до Москви і я прощалась з ним біля автобуса, я запитала: „ Толю чому ти в блок пішов. А він: „ Ти зрозумій, хто краще за мене знав блок? Треба було хлопців виводити. Якби ми... не відвернули ту аварію, то України б точно не було, а може, й пів- Европи ”. 28 квітня я була вже в Москві, а наступ ного дня знайшла ту клініку, де чоловік лежав. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
