Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Марія ЛИТВИН ВПАСТИ ЗЕРНОМ На жаль, в Україні письменниця Ольга Мак менш відома, ніж у діяспорі. Для мене справжнім відкриттям було те, що її повість „Чудасій” у 1958 році було подано до списку кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури (тоді нагороду отримав Борис Пастернак). „Чудасієві”, - розповідає письменниця Галина Кирпа, - закидали недопустимий для такої нагороди гріх - наявність критики нації (тут, звісно, російської). Мовляв, критикуйте собі режим і владу, але, боронь Боже, не націю. Ольга Мак блискуче знала літературу - і свою, і світову, відстоюючи своє право критикувати в кожній нації (у своїй також!) гнилу, руйнівну сторону. Її вабив ідеал людини, що досягала „височин завдяки міцності двох своїх крил - совісти та гідности”. Це - з передмови до четвертого видання повісті Ольги Мак „Каміння під косою”. Вперше книжка вийшла друком 1973 року в Канаді, потім - 1994-го („Глобус”) та 2004-го („Лелека”) в Києві. А торік її знову перевидали у видавництві „Лелека” - коштом Об'єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобод України. Письменниця поставила перед собою доволі сміливе завдання: розповісти дітям про трагедію голодомору 1932-33 років. Твір починається сюрреалістичною картиною Харкова, тодішньої столиці України: „Голодаючі були смирні, боязкі й упокорені. Тинялися по вули цях або сиділи попід мурами і парканами, тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і мовчки вимирали тисячами. Зникали з цього світу так, як зникають тіні в темноті, як сліди на піску під подувами буревію, як луна розпачливого смертель ного зойку в скелястих горах. Вимирали...” То уламки розбитого українського світу. В кам’яний мішок міста прибилось вимираюче село. Воно вже ніколи не стане таким, як було... Пам’ят кий образ: у харківських трущобах сидить бабуся і латає вишиванку. Авторка обрала особливий ракурс бачення трагедії: через свідомість п’ятнадцятирічного хлоп чика. Андрій - теж уламок того світу. Він син „роз- куркулених” селян, тепер сирота, утік із дитбудинку і в пошуках роботи добрався до Харкова. Але на роботу брали тільки з пропискою і паспортом, - а таких, як він, у місті тисячі... Хлопець блукає по великому місту, стукає в зачинені двері, ночує на вокзалі, переплітаючись із іншими, такими схожими, долями... І врешті розуміє: це кінець. Виходу нема. Отут, власне, і настає кульмінація твору. Дивовижно тонкий психологічний момент. Душа шукає опертя й інстинктивно знаходить у глибинах пам’яті... Шевченкове слово. Хлопець знав „Коб заря” змалку, і слова ніби самі проявились у його свідомості: ..................... Минає Неясний день мій; вже смеркає. Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний... Мовчки скосить, А там - і слід мій занесе Холодний вітер. Отже, таке вже було. І той, що „також терпів, страждав, передбачав Андрієву долю”, „тепер звідкись із засвіту простягнув йому руку”. Андрій став посеред вулиці, розкинув руки й закричав уже своїми словами: Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, То дай злої! злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні... то проклинать І світ запалити! Люди оминали хлопця, як божевільного, - того страшного року мало що могло здивувати, - а якась жінка взяла його за руку й повела додому. Шевченко все розповів їй про нього. Добродійкою виявилась вдова відомого в місті лікаря, Лідія Сергіївна Чернявська. Вона теж належала тому світові, проти якого був спрямо ваний удар більшовицького чобота, тільки іншому його прошарку - національно свідомій інтелігенції. Жінка прописала хлопця як онука й виклопотала для нього паспорт. Андрій пішов учитись і пра цювати на завод. Закінчення на стор. 27. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
