Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Марія ЛИТВИН ВПАСТИ ЗЕРНОМ На жаль, в Україні письменниця Ольга Мак менш відома, ніж у діяспорі. Для мене справжнім відкриттям було те, що її повість „Чудасій” у 1958 році було подано до списку кандидатів на Нобелівську премію в галузі літератури (тоді нагороду отримав Борис Пастернак). „Чудасієві”, - розповідає письменниця Галина Кирпа, - закидали недопустимий для такої нагороди гріх - наявність критики нації (тут, звісно, російської). Мовляв, критикуйте собі режим і владу, але, боронь Боже, не націю. Ольга Мак блискуче знала літературу - і свою, і світову, відстоюючи своє право критикувати в кожній нації (у своїй також!) гнилу, руйнівну сторону. Її вабив ідеал людини, що досягала „височин завдяки міцності двох своїх крил - совісти та гідности”. Це - з передмови до четвертого видання повісті Ольги Мак „Каміння під косою”. Вперше книжка вийшла друком 1973 року в Канаді, потім - 1994-го („Глобус”) та 2004-го („Лелека”) в Києві. А торік її знову перевидали у видавництві „Лелека” - коштом Об'єднання Жінок Оборони Чотирьох Свобод України. Письменниця поставила перед собою доволі сміливе завдання: розповісти дітям про трагедію голодомору 1932-33 років. Твір починається сюрреалістичною картиною Харкова, тодішньої столиці України: „Голодаючі були смирні, боязкі й упокорені. Тинялися по вули цях або сиділи попід мурами і парканами, тихенько, несміливо простягали руки по милостиню і мовчки вимирали тисячами. Зникали з цього світу так, як зникають тіні в темноті, як сліди на піску під подувами буревію, як луна розпачливого смертель ного зойку в скелястих горах. Вимирали...” То уламки розбитого українського світу. В кам’яний мішок міста прибилось вимираюче село. Воно вже ніколи не стане таким, як було... Пам’ят кий образ: у харківських трущобах сидить бабуся і латає вишиванку. Авторка обрала особливий ракурс бачення трагедії: через свідомість п’ятнадцятирічного хлоп чика. Андрій - теж уламок того світу. Він син „роз- куркулених” селян, тепер сирота, утік із дитбудинку і в пошуках роботи добрався до Харкова. Але на роботу брали тільки з пропискою і паспортом, - а таких, як він, у місті тисячі... Хлопець блукає по великому місту, стукає в зачинені двері, ночує на вокзалі, переплітаючись із іншими, такими схожими, долями... І врешті розуміє: це кінець. Виходу нема. Отут, власне, і настає кульмінація твору. Дивовижно тонкий психологічний момент. Душа шукає опертя й інстинктивно знаходить у глибинах пам’яті... Шевченкове слово. Хлопець знав „Коб заря” змалку, і слова ніби самі проявились у його свідомості: ..................... Минає Неясний день мій; вже смеркає. Над головою вже несе Свою неклепаную косу Косар непевний... Мовчки скосить, А там - і слід мій занесе Холодний вітер. Отже, таке вже було. І той, що „також терпів, страждав, передбачав Андрієву долю”, „тепер звідкись із засвіту простягнув йому руку”. Андрій став посеред вулиці, розкинув руки й закричав уже своїми словами: Доле, де ти! Доле, де ти? Нема ніякої! Коли доброї жаль, Боже, То дай злої! злої! Не дай спати ходячому, Серцем замирати І гнилою колодою По світу валятись. А дай жити, серцем жити І людей любити, А коли ні... то проклинать І світ запалити! Люди оминали хлопця, як божевільного, - того страшного року мало що могло здивувати, - а якась жінка взяла його за руку й повела додому. Шевченко все розповів їй про нього. Добродійкою виявилась вдова відомого в місті лікаря, Лідія Сергіївна Чернявська. Вона теж належала тому світові, проти якого був спрямо ваний удар більшовицького чобота, тільки іншому його прошарку - національно свідомій інтелігенції. Жінка прописала хлопця як онука й виклопотала для нього паспорт. Андрій пішов учитись і пра цювати на завод. Закінчення на стор. 27. Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
