Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Леся ЛИСАК ТИВОНЮК НІХТО НЕ ЛЮБИТЬ СМУТКУ Емілія працює у нашому Відділі вже довгі роки. А коли ви довгий час перебуваєте з людиною, тоді її життя вплітається у ваше. Ви радієте її радощами і болієте її горем. За цей час ми пережили з Емілією все те, що доводиться переживати матерям у теперішніх часах. Коли двох її синів були у в’єтнамській війні, ми разом з нею тремтіли за їхнє життя і молилися за їхній щасливий поворот. Коли вони повернулися до дому цілі і здорові, ми тішилися цим власним щастям. Потім ми переживали менші, злободенні турботи, якими було знайдення праці, про яку було сутужно. Ми бачили, як Емілія відмовляла собі найпотребніших речей, щоб за зароблені гроші купити синам харчі й одежу. А коли хлопці знайшли собі працю, ми тішилися їхнім успіхом. Ми пили вино на їхніх заручинах і танцювали на їхніх весіллях. А через рік ми ґратулювали Емілії за її першого онука, - смішного, гарненького пацанчика, який - будьто - „зовсім придався виглядом у бабуню” - нашу Емілію. Ясно, що в Еміліному житті, як зрештою у житті кожної людини, не все і не завжди було ідилічне. Була поважна автомобільна катастрофа одного із синів, був довгий побут в лікарні, були всякі інші клопоти. Та Емілія, як пристало жінці, що перейшла трудну школу життя, не падала духом, на заламлювалася, не зневірювалася. Вона знала, що людське життя - це не стежка, вистелена пе люстками рож. Її життєва філософія звучала: „хоч як важко не раз приходиться - людина мусить давати собі якось раду”. Інстинкт самозбереження. Відомо ж - хто піддіється - програє двічі. Так проходили її дні, аж зударилася вона з чимось, чого не передбачала: наймолодший син, її „очко в голові”, почав нездужати. Спершу скривав ці недомагання перед батьками, бо ж молодій людині не хочеться повірити, що його опанувала недуга. Слабнув і тратив сили, аж врешті таки пішов до лікаря. У висліді лікарського обслідування виникла конечність операції. І тоді виявилося те, чого і син, і батьки, і ми всі тепер так страшенно боїмося: недуга, якої назва звучить мов присуд смерти... Емілія залишила працю. Піклувалася сином після важкої операції. Годувала його, немічного, як колись у дитинстві годувала немовлятко. Промивала тіло, яке з трудом гоїлося, як колись купала дитину. Перестелювала його постіль, як колись стелила дитяче ліжечко. Здушувала у собі пекельний біль, дивлячись безрадно на його терпіння. Та свого розпачу синові не показувала - навпаки - підбадьорювала його, що все буде гаразд, що він скоро видужає. Нишком ридала, коли на неї находила зневіра, а до сина всміхалася. І молилася, палко, гаряче, молилася до Божої Матері, щоб вчинила чудо, щоб син подужав. По якомусь часі синові таки покращало. Тоді вона повернулася до праці. І відверто сказала нам, що це був пістряк. Але вона вірить, що тепер є способи його заліковувати. Вона чекала на наші потіхи. Вона хотіла чути від нас, що так і є; що тепер є способи рятувати життя, загрожене пістряком. Що крім лікарської помочі, є ще вищі сили, які кермують долею людини, є Господь, який може все вчинити, навіть те, що зветься чудом. І тоді ми ще раз зрозуміли, як багато значить для людини дрібка надії. Навіть тоді, коли, здається, реальних підстав для неї немає. Ні, ні, - надія не сміє вмерти. І, запевняючи Емілію, що все буде добре - ми самі в це повірили. Одного дня Емілія прийшла до праці така врадувана і з таким промінним усміхом на обличчі, що ще ніколи досі. „Маю добру новину”! - закликала, - мій Стефко заручився і під осінь відгуляємо весілля”! Син стрінув свою наречену ще перед своєю недугою. Могло б видаватися, що дівчина, знаючи, що він загрожений - покине його. Та ця дівчина цього не зробила. Вона таки його справді любила. Хтось, хто думає песимістично, міг би сказати: „яке майбутнє для чоловіка, який не є певний, чи буде жити?” Хтось під знаком запиту, взагалі не повинен одружуватися. Та це була б звичайна поразка. Доки людина живе - має право на щастя. Навіть якщо б це було короткотривале щастя. А втім - хто коли знає, що записано йому у книзі життя? Чи не відходять несподівано люди, які вважають себе найздоровішими? І тоді ми зрозуміли ще одну - таку, здається, відому правду: ніхто не хоче жити й кормитися смутком. „Живий живе гадає” - каже народня пословиця. Без надії і без дрібки радости не годен ЖИТИ Леся Лисак-Тивонюк. Три букети зілля. Торонто, Канада, 1983 6 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ЖОВТЕНЬ 2005 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
