Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2024
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ного патріота і жагучого оптиміста в його тра гічному безсиллі. Ані я, ані доктор Омельчук не брали його вибуху поважно. Його дні виразно були пораховані. Прощалися з виразом надії, але без віри ще раз побачитися взагалі”.3 Далі письменник згадує своє здивування, коли в Кракові на вокзалі його зустрічав Микола Чир- ський, який таки зібрався їхати додому, „буду вати Україну”. Щоправда, друзі згодом змусили його лягти в лікарню в польському гірському курорті в Закопане і, тільки підлікувавшись, у листопаді 1941 року з однією з похідних груп він піде до свого Кам’янця Подільського. Микола Чирський здійснив свою заповітну мрію. Він дістався до рідного міста, до батьків ської хати. Він був єдиним із митців-пражан, хто повернувся додому і помер своєю смертю. Небо подарувало Миколі три місяці життя поряд з матір’ю, яку він залишив сімнадцятилітнім гімназистом, вступивши до війська УНР. Він встиг створити в місті український театр імені Т. Шевченка, він написав низку публіцистичних статтей, об’єднаних у цикл „Листи до любезних земляків”, які друкувалися на сторінках газети „Подолянин” і на початку 1942 року пішов за межу. Пішов за береги вічності, завершивши тридцятидев’ятилітні митарства Польщею, Чехо- словаччиною, Угорщиною, Карпатською Укра їною. Залишивши по собі збірочку поезій, що вийшла у світ 1941 року в Празі, кілька п’єс, рецензії, нариси і світлу пам’ять друзів. Сказати, що Микола Чирський був непе ресічним мистцем у колі поетів-пражан, - це не сказати нічого, бо ж то було ціле товариство виключно непересічних особистостей. І все ж Микола Чирський вирізнявся своєю неспокій ною вдачею, захопленням театром, хореогра фією, своїм на диво оптимістичним поглядом на життя, язичницьким захопленням світом і людь ми. Євген Маланюк так пише про своєрідність вдачі, чи, може, й життєвих позицій свого приятеля. Згадуючи згаслих від сухот Ю. Дара- гана, М. Гриву, Л. Мосендза, Маланюк зазначав, що „єдиним ліком на ті прокляті сухоти була - у всіх них: творчість, творчість нестримна, горяч- кова, що жахалася загубити ніже тую хвилину... І ото єдиний Микола Чирський, хоч залишив по собі збірник поезій і кілька драм, хоч був другом 3. Самчук Улас. На білому еоні // Дзвін. - Львів, 1 9 9 3 .- No 1 . - С . 22. “Н А Ш Е Ж ИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2005 і ровесником Ольжича (теж „ченця й лицаря”), умудрявся свою творчу енергію - у левиній долі присвячувати життю, так-таки життю, як такому, але унятому, як мистецька тема, властиво, як рід мистецтва... природжена людина театру (він знав і любив театр і фільм, і в нім, безперечно, згас великий фільмовий актор для... нездійснених фільмів О. Довженка). Прекрасний танцюрист, дотепний і чарівний співрозмовець, до того ж природний амант в стилю Казанови, він мав замість життя якийсь невпинний барвистий роман, в якім безперервно миготіли найбільш несподівані і треба додати досить короткочасні (але без жадних „драм”) героїні. Міг бути в якімсь товаристві найбільш нудотно-погребовий настрій, але вистачило з’явитися Миколі, його великим чорно-жагучим очам і всепокорюючій, якійсь „безпомилковій” усмішці, щоб раптом всі якби пробуджувалися, оживали, розквітали. І помилявся б той, хто пояснював би це легко важністю, „віють вітри”, чи чимсь в тім стилю, Микола був зовсім не легкодух, не „баламут”, не „покоритель сердець”. Просто був носієм твор чої радости і творцем її”.4 Це не завадило Миколі Чирському бути причетним до народження ще у польських таборах інтернованих журналу „Веселка”, бути серед співтворців журналу „Ми” у Варшаві, докладати зусиль для створення українського театру в Ужгороді і Хусті, саможертовно від стоювати Карпатську Україну у 1938 році і дивом вийти живим із угорського концтабору Вор’юлопош. Або звертатися до своїх співвіт чизників: Земля яка нахмурена! Горить останнім жаром... Ген шлях цей від Батурина до Крут і до Базару. Ось вітри, жалем скорчені, - „ Ой жалю ти, мій жалю! ” Хто цьому краю зло чинить, пустошить, зневажає! Але душі козака-характерника праглося ще й обійняти і любити цей жорстокий і недоскона лий світ, і тоді в його маленькій збірці „Емаль” з’являлися рядки: Тануть т ін і в тонах танга, за вікном - трагічно чорна ніч, 4. Е.М . Листи до любезних земляків // Вісник. - Нью-Йорк, 1958. - Ч. 4. - С. 73, 74.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
