Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
ного патріота і жагучого оптиміста в його тра гічному безсиллі. Ані я, ані доктор Омельчук не брали його вибуху поважно. Його дні виразно були пораховані. Прощалися з виразом надії, але без віри ще раз побачитися взагалі”.3 Далі письменник згадує своє здивування, коли в Кракові на вокзалі його зустрічав Микола Чир- ський, який таки зібрався їхати додому, „буду вати Україну”. Щоправда, друзі згодом змусили його лягти в лікарню в польському гірському курорті в Закопане і, тільки підлікувавшись, у листопаді 1941 року з однією з похідних груп він піде до свого Кам’янця Подільського. Микола Чирський здійснив свою заповітну мрію. Він дістався до рідного міста, до батьків ської хати. Він був єдиним із митців-пражан, хто повернувся додому і помер своєю смертю. Небо подарувало Миколі три місяці життя поряд з матір’ю, яку він залишив сімнадцятилітнім гімназистом, вступивши до війська УНР. Він встиг створити в місті український театр імені Т. Шевченка, він написав низку публіцистичних статтей, об’єднаних у цикл „Листи до любезних земляків”, які друкувалися на сторінках газети „Подолянин” і на початку 1942 року пішов за межу. Пішов за береги вічності, завершивши тридцятидев’ятилітні митарства Польщею, Чехо- словаччиною, Угорщиною, Карпатською Укра їною. Залишивши по собі збірочку поезій, що вийшла у світ 1941 року в Празі, кілька п’єс, рецензії, нариси і світлу пам’ять друзів. Сказати, що Микола Чирський був непе ресічним мистцем у колі поетів-пражан, - це не сказати нічого, бо ж то було ціле товариство виключно непересічних особистостей. І все ж Микола Чирський вирізнявся своєю неспокій ною вдачею, захопленням театром, хореогра фією, своїм на диво оптимістичним поглядом на життя, язичницьким захопленням світом і людь ми. Євген Маланюк так пише про своєрідність вдачі, чи, може, й життєвих позицій свого приятеля. Згадуючи згаслих від сухот Ю. Дара- гана, М. Гриву, Л. Мосендза, Маланюк зазначав, що „єдиним ліком на ті прокляті сухоти була - у всіх них: творчість, творчість нестримна, горяч- кова, що жахалася загубити ніже тую хвилину... І ото єдиний Микола Чирський, хоч залишив по собі збірник поезій і кілька драм, хоч був другом 3. Самчук Улас. На білому еоні // Дзвін. - Львів, 1 9 9 3 .- No 1 . - С . 22. “Н А Ш Е Ж ИТТЯ”, ЛИСТОПАД 2005 і ровесником Ольжича (теж „ченця й лицаря”), умудрявся свою творчу енергію - у левиній долі присвячувати життю, так-таки життю, як такому, але унятому, як мистецька тема, властиво, як рід мистецтва... природжена людина театру (він знав і любив театр і фільм, і в нім, безперечно, згас великий фільмовий актор для... нездійснених фільмів О. Довженка). Прекрасний танцюрист, дотепний і чарівний співрозмовець, до того ж природний амант в стилю Казанови, він мав замість життя якийсь невпинний барвистий роман, в якім безперервно миготіли найбільш несподівані і треба додати досить короткочасні (але без жадних „драм”) героїні. Міг бути в якімсь товаристві найбільш нудотно-погребовий настрій, але вистачило з’явитися Миколі, його великим чорно-жагучим очам і всепокорюючій, якійсь „безпомилковій” усмішці, щоб раптом всі якби пробуджувалися, оживали, розквітали. І помилявся б той, хто пояснював би це легко важністю, „віють вітри”, чи чимсь в тім стилю, Микола був зовсім не легкодух, не „баламут”, не „покоритель сердець”. Просто був носієм твор чої радости і творцем її”.4 Це не завадило Миколі Чирському бути причетним до народження ще у польських таборах інтернованих журналу „Веселка”, бути серед співтворців журналу „Ми” у Варшаві, докладати зусиль для створення українського театру в Ужгороді і Хусті, саможертовно від стоювати Карпатську Україну у 1938 році і дивом вийти живим із угорського концтабору Вор’юлопош. Або звертатися до своїх співвіт чизників: Земля яка нахмурена! Горить останнім жаром... Ген шлях цей від Батурина до Крут і до Базару. Ось вітри, жалем скорчені, - „ Ой жалю ти, мій жалю! ” Хто цьому краю зло чинить, пустошить, зневажає! Але душі козака-характерника праглося ще й обійняти і любити цей жорстокий і недоскона лий світ, і тоді в його маленькій збірці „Емаль” з’являлися рядки: Тануть т ін і в тонах танга, за вікном - трагічно чорна ніч, 4. Е.М . Листи до любезних земляків // Вісник. - Нью-Йорк, 1958. - Ч. 4. - С. 73, 74.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
