Skip to content
Call Us Today! 212-533-4646 | MON-FRI 12PM - 4PM (EST)
DONATE
SUBSCRIBE
Search for:
About Us
UNWLA 100
Publications
FAQ
Annual Report 2023
Annual Report 2022
Annual Report 2021
Initiatives
Advocate
Educate
Cultivate
Care
News
Newsletters
Sign Up For Our Newsletter
Join UNWLA
Become a Member
Volunteer With Us
Donate to UNWLA
Members Portal
Calendar
Shop to Support Ukraine
Search for:
Print
Print Page
Download
Download Page
Download Right Page
Open
1
2-3
4-5
6-7
8-9
10-11
12-13
14-15
16-17
18-19
20-21
22-23
24-25
26-27
28-29
30-31
32-33
34-35
36-37
38-39
40
Тоді, як у багатьох зневіра і відчай притуплювали тверезу думку, і не одна сім’я, лишаючи відчинені двері своєї хати, наче громом уражена, виходила голіруч назустріч зимним вагонам та важкій довгій дорозі на далеку північ, руки моєї мами зуміли спакувати за годину все суттєве свого хозяйства і довезти, мов чудом, на місце нового життя. Ніде правди діти, вдалось їм захопити й машину для шиття, що стала у пригоді на довгі роки в си бірській оселі обдертим та голим. Так, руки моєї мами, свідки великого життя, а ім’я йому - любов. Але ота, без цукру та крилатих фраз, без фарисейства й зайвого патосу любов, до болю тиха, вірна, незрадлива. Зимні сибірські роки карбу вали на маминих руках нові взори. Попухлі пальці ліпили цеглу вдень, а вечорами латали одежу сиротам, варили їм, прали, доглядали, повчали. „Може, десь там, у далекому світі, чиясь ласкава рука віддасть цеглинку з того моїм дітям”. Волосся мами вкривалося сивиною, туга за дітьми, за чоловіком рвала душу, але її велике серце прямувало певно й невідступно на дальшу службу братолюбія, і все це із самозрозумілістю, що не знала ні скарг, ні жалю, ні голосінь. Однієї днини обнімали мамині руки далекого мандрівника. Знедолений, слабий, постарілий, але живий і повний надій явився звільнений муж-в’язень з Казахстану. Після довгої розлуки кинулися дві пари рук улаштовувати дальше життя. А згодом серце забилося подихом волі, коли наспіла звістка про звільнення та поворот. Ось вже й клунки готові, вже й потрібні папери наспіли, а на материних руках лежить її вмираючий друг життя і лишає заповіт вертатись самій невідклично додому. Студінь сибірського листопада морозила вдовині руки, як плакала вона над могилою вірної людини. І знову ж стелилися нові шляхи для осамітненого серця, що одною половиною зосталось біля березового хреста на засланні, а другою линуло в далеке незнане за дітьми своїми. Руки моєї мами, свідки великого життя, а ім’я йому - віра. Вісім десятиліть прогуло над ними, мінялися форми й філософії світу, блідли і розпливалися закони давніх вартостей, і людина ставала відчуженим мандрівником у пустелі нігілізму, скептицизму, духовного зубожіння. Лише руки моєї мами не знали сумнівів: вони складалися дальше набожно до покірної молитви Єдиному Богу, для якого немає меж, немає границь. Це вона, ця сильна віра, позначувала материні сліди від зарання аж по тихий вечір її буття. Оця її незламна та безкомпромісна віра в Бога та людину провела її крізь усі терни та негоди долі, далекі кордони та моря у вільний світ. Мамині руки вирощують внуків та правнуків, навчають, картають, піддержують, коли обсідає зневіра, вказують на ясні, чесні шляхи. Вони поорані, знеможені, зболілі, але в них нечувана твердість та рішучість у Божій правді та правді рідного народу. Вони - тепла, до болю вірна пристань втомленої трудами сім’ї, маяк на її розбурханому морі життя, совість дітей та внуків, що не дасть заколисатися жодними правдами та приманами чужини. Травень, 1978 р. Оксана Мостовий. ЗАГУБЛЕНИЙ САМОЦВІТ. „Березіль”, Харків, 1999. Посіяла людям літа свої, літечка, житом, Встелила барвінком, наслала стежкам споришу. Навчила дітей, як на світі по-совісті жити, Здихнула полегко і тихо пішла за межу. Куди ж це ви, мамо, сполохано кинулись діти, Куди ви, бабуню, онуки біжать до воріт, Та я недалечко, де сонце лягає спочити, Пора мені, діти, а ви вже без мене живіть. Та як же без вас ми, та що ви намислили, мамо? А хто нас, бабусю, у світ поведе по казках? А я вам лишаю всі райдуги із журавлями І срібло на травах, і золото на колосках. Не треба нам райдуг, не треба ні срібла, ні злата, Аби лише ви тут із нами були, кожну мить. Та ми переробим усю вашу вічну роботу, Лишайтесь, матусю, лишайтесь, нікуди не йдіть. Вона посміхнулась, красива і сива, як фея, Змахнула руками, знялися увись рушники, „Лишайтесь щасливі!” - І стала замисленим полем На цілу планету, на всі покоління й віки. Василь СТУС 4 “НАШЕ ЖИТТЯ”, ТРАВЕНЬ 2005 Видання C оюзу Українок A мерики - перевидано в електронному форматі в 2012 році . A рхів C У A - Ню Йорк , Н . Й . C Ш A.
Page load link
Go to Top
1 
2-3 
4-5 
6-7 
8-9 
10-11 
12-13 
14-15 
16-17 
18-19 
20-21 
22-23 
24-25 
26-27 
28-29 
30-31 
32-33 
34-35 
36-37 
38-39 
40 
